Короткий курс історії України 8 клас

1 ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Утворення Речі Посполитої.

Передумови об'єднання. Процес об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства розпочався в 1385 р., коли між двома державами було укладено династичнуКревську унію. Відтоді різноманітні угоди обговорювались та укладались близько восьми раз, в тому числі і Городельська унія 1413 р. Причини необхідності об'єднання носили зовнішній характер та були зумовленими посиленням Московського князівства, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. Особливо виснажливим для Литовського князівства виявилась Лівонська війна 1558-1583 рр., наслідки якої могли призвести до повної поразки Литви та втрати нею усіх білоруських та українських земель. В свою чергу Польща та її політична еліта прагнули поислити свій вплив та розширити свої володіння.

Литовські магнати, що ма­ли панівне становище в державі, були прихильниками незалежності й погоджувалися на об'єднання «двох рівних» за умови існування окремого сейму й забезпечення свого привілейованого становища в державі. Натомість середня і дрібна шляхта, незадоволена пануван­ням магнатів, сподівалася, що внаслідок об'єднання здобуде такі ж привілеї, якими користувалася у своїй державі польська шляхта.

Польські магнати і шляхта в цілому підтримували ідею об'єднання обох держав. Вони вбачали в ньому можливість отримати нові землі й залежних селян. При цьому польська сторона керувала­ся ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані, і, відкидаючи пропозиції литовсь­ких магнатів, виступала за включення Литви доскладу Польщі.

Українське шляхетство також мало свою позицію. Воно в ці­лому схвально ставилося до об'єднання Литви та Польщі, розра­ховуючи, що це допоможе надійно захистити південні рубежі від турецько-татарських нападів і припинить шляхетські наїзди (зброй­ні напади) у польсько-українському прикордонні. Об'єднання двох держав відповідало також економічним інтересам української шлях­ти, оскільки через Польщу проходили торговельні шляхи до країн Західної Європи. При цьому українські князі висували пропозицію об'єднати Польщу, Литву й Україну в одну державу на рівних за­садах, наполягали на збереженні свободи віросповідання й місцевих звичаїв. Українська дрібна й середня шляхта, що немала таких привілеїв, як князі й магнати, виступаючи за об'єднання, сподіва­лася перш за все здобути рівні права з магнатською верхівкою та набути впливу на перебіг справ у державі.

Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні 10 січня 1569 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав. Незважаючи на взаємні прагнення сторін дискусія тривала півроку. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в єдину державу, своїми в Литві мали лишатися лише адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських представників чинити опір, вони намагались якомога більше зберегти свою державу. Але поляки скористались відсутністю єдносі в литовсько-руському таборі, король Сигізмунд ІІ Август спираючись на підтримку дрібної та середньої шляхти, у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства, зрівнявши місцеву шляхту у правах з польською. Це змусило литовсько-руську делегацію повернутись до переговорів.

І вже 1 липня 1569 р. в Любліні було укладено унію про об'єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського у федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно — респуб­ліку).

Мал. 1. Ян Матейко. Люблінська унія, 1569 р.

Короля Речі Посполитої спільно обирала на сеймі польська й литовська шляхта. Польща й Литва зберігали окреме законодавство, судову систему, цент­ральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм був ліквідований, і вона втратила право на окремі зовнішні відносини з ін­шими державами. Литовська, українська й польська шляхта зрівнювались у правах та отримували право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувались митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця.

Мал. 2. Державний устрій Речі Посполитої.

2. Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії

На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністра­тивно-територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очо­лювані призначеними урядом воєводами.  Так було утворено шість воєводств: Руське з центром у Львові, Белзьке з центром у Белзі, Подільське з центром у Кам'янці, Волинське з центром у Луцьку, Брацлавське з центром у Брацлаві.

Мал. 3. Українські землі в складі Речі Посполитої.

Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалисяшляхетські сеймики.

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 р. Цей кодекс дяів на території Великого князівства Литовського та українських землях, які були у складі Речі Посполитої. За цим кодексом селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержували право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років.

Передача українських земель після Люблінської унії під владу поляків призвела до нової хвилі колонізації незаселених українських земель. Польський король на вигідних умовах роздавав вірним йому особам великі ділянки неосвоєних земель на території України. Щоб заохотити їх заселення шляхта звільняла на 10-20 р. поселенців від сплати повинностей та засновувала слободи; переселяла своїх селян з внутрішніх районів Речі Посполитої; будували укріплені замки та розміщувала в них військові залоги. Для посилення обороноздатності краю польським королем було створено кварцяне військо, яке утримувалося за четверту частину прибутків з королівських маєтків. Такі дії призвели до швидкого заселення пустуючих на Правобережжі земель та виникнення великих магнатських земельних володінь.

Після інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої активізувався процес денаціоналізації українського народу, який відбувався у формі полонізації. Винятково важливу роль у цьому плані відігравала католицька церква, яка прагнула збільшити кілікість своїх прихильників на українських землях. Інструментом окатоличення була єзуїтська система освіти, яка сприяла прилучення українців до кращих традицій західноєвропейської науки, але водночас була засобом денаціоналізації. 

Важливе значення в цьому контексті належить Берестейській церквоній унії 1596 р., сутність якої полягає в тому, що за підтримки польської влади утворилась нова українська церква -греко-католицька.

4. Соціально-економічний розвиток

Соціальна структура українського суспільства мала становий характер. Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані .

Вершину панівного стану — шляхти — посідали удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належалиОстрозькі, Заславські, Сангушки,Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат повітовників». Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право й на своїх підданих, установлювати подат­ки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. Другі таких прав привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, під­порядкованого місцевій адміністрації.

Мал. 4. Князь Василь-Костянтин Острозький

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодін­ням і певними привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем'яни, панцирні слуги й бояри. Це верства, представники якої здобували шляхетство і право на володіння, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

Привілейованим станом українського суспільства було духів­ництво, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи таін.), які обіймали свої посади лише за дозволом ве­ликих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне.

До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало при­вілеї на міське самоврядування, окремий стано­вий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов'язані сплачувати по­датки, виконувати повинності на користь при­ватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належа­ли цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українсь­ких земель (близько80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів»)і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного пе­реходу від одного землевласника до іншого ко­ристувалисялише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господар­стві пана.

За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були осо­бисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становилиданники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш). Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності накористь держави або землевласників зі своїм«тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і при­кріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжста­новий соціальний прошароккозацтва, яке займалося степовими промислами і боролося з татаро-турецькими нападниками.

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великогокнязівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставом на волоки», підписаним польським королем і вели­ким князем литовським Сиґізмундом II Августом (1557 p.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися наоднакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі від­водилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялась між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати два дні панщиниу фільварку.

Волочна реформа зруйнувала давню форму користування зем­лею сільською громадою й замінила її наподвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовиська, луки). У другій половині XVI ст. волочна система землекористування була поширена на землі шляхти і церкви.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1556-1561 р. - створення Пересопницького Євангелія.

1556 р. - заснування князем Д. Вишневецьким на о. Малій Хортиці першої Січі.

1557 р. - видання "Уставу на волоки", який фактично призвів до закріпачення селян.

1569 р. - Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої.

1596 р. - Берестейська церковна унія. Утворення уніатської (греко-католицької) церкви.

1 УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НАПР. XV - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Становлення українського козацтва.

Походження назви.Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240, куди перейшовіз тюркських мов у значенні — «схильний до завоювання». УXIV ст. фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови  «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне, слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.

Шляхи формування козацтва. Існувало декілька шляхів формування козацтва. Його попередником стало слов'янське населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бродники»), яке займалося господарською діяльністю у цих регіонах і мало демократичну військову організацію. З посиленням національного і соціального гноблення іноземних феодалів значна частина українських селян та міщан втікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала ряди козаків. За дніпровські пороги спрямовувалася хвиля уходників — сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння. В ряди козацтва вступала і українська шляхта, що втратила свої маєтності. На процес формування козацтва значний вплив мав зовнішній фактор. З часу утворення Кримського ханства систематично відбувались набіги на українські землі. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від 1489 р.

Мал. 1. "Запорожець", А. Монастирський.

Мал. 2. "Тип запорожця", С. Васильківський.

Поява Запорізької Січі. Для захисту від татарсько-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів була створена військово-політична організація Запорізька Січ. Перше укріплення бл. 1555-1556 рр. збудував на дніпровському острові Мала Хортиця Д. Вишневецький. Згодом ЗапорізькаСіч стала державно-політичним утворенням з демократичним устроєм. Основними рисами запорозького козацтва були: родинний принцип організації братства (побратимства, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведінки(високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький статус мирної праці, спокійного способу життя тощо), інститут кобзарів, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння.

Городове і волосне козацтво. Польсько-литовська державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Речі Посполитої. Впродовж XVI ст. сформувалася окрема категорія козацтва — городове козацтво. Його організаторами були прикордонні старости.

Реєстрові козаки. Удругій пол. XVI ст. польський уряд намагався послабити вплив запорожців і встановитинад ними контроль. Король Сигізмунд II Август грамотою від 5 червня 1572 започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав козацький статус — реєстр. Козаки вписані у реєстр отримали назву реєстрових козаків. У 1578 кількість реєстрового козацтва зросла до 500. Королівський універсал від 25 липня 1590 збільшував реєстр до 1 тис. козаків. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирали за згодою уряду. Організаційно реєстрове козацтво складалося з 6 полків (1625) — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського,Чигиринського, що поділялися на сотні.

Мал. 3. Запорізька Січ.

Мал. 4. Козацька рада на Січі

 Козацька старшина. Поступово в середовищі козаків сформувався окремий суспільний прошарок — козацька старшина. Спочатку до її складу входили отамани ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорізької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі - підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи; похідні та паланкові начальники - полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. Вперіод ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини.Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва. Козацька старшина існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. До реєстрової старшини належали: 2, а згодом 4 осавули,обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники.

2. Військове мистецтво козаків.

Особливість козацького стану полягала у тому, що він остаточно оформився під тиском зовнішної агресії зі сторони Османської імперії та Кримського ханства, а отже війна посідала одне з ключових місць у житті козаків. Поступово з розвитком козацького стану сформувалось і військове мистецтво козаків. Особливо важливе значення у їхньому війську відігравала піхота - основний рід козацького війська, яка на відміну від тогочасних європейських армій переважно діяла самостійно, тобто без підтримки інших родів війська. Класична тактика козацької піхоти полягала у шикуванні під час бою в три шеренги. Стріляла тільки перша лава, друга подавала, а третя заряджала зброю. Проте практикували і інші варіанти, наприклад галас, це коли козацьке військо змішувалось з ворожим. Найоригінальнішим і найпопулярнішим серед козаків був бойовий порядок, що називався табором. Табір застосовувався козацьким військом на марші, в обороні та наступі. Він будувався з возів, скріплених ланцюгами у кілька рядів та вилаштуваних чотирикутником, півмісяцем або ж овалом. Мобільність такого війська була досить високою, про що і свідчить назва такого табору - "рухома фортеця", оскільки в такому таборі козаки могли долати сотні кілометрів і витримувати облогу по кілька місяців.

Козацька розвідка. Перманентна загроза військової агресії змушувала козаків дбати про безпеку своїх володніь та війська, це зумовлювало потребу превентивних заходів по виявленню ворогів та їх знешкодження, отримання інформації про можливість нападу і т. д. Саме ці функції виконуваласторожова служба і дозір. Козацькі розвідувально-сторожові загони дислокувались в земляних або дерев'яних укріпленнях на кордонах українських земель. Використовували також кургани, або насипали свої. З утворенням Гетьманщини за Богдана Хмельницького поступово оформлюється своєрідна контррозвідувальна служба, яка в своїй діяльності не обмежувалась українськими територіями, але діяла і на території інших держав з метою забезпечення інтересів Гетьманщини.

Козацька зброя. Козаки були хорошими артелеристами, вони віддавали перевагу переважнолегким гарматам, які дозволяє зберігати маневреність війська. Для штурму дуже часто використовували гуляй-городи - спеціальні пристрої з дерев'яних щитів на колесах або полозах з отворами (амбразурами) для рушниць і гармат. Із-поміж зброї особливою шаною в козаків користувалися рушниця, спис і шабля. Венеціанський посол Альберто Віміна, який побував в Україні 1650 р., записав: "Мені доводилося бачити, як козаки кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців".

Мал. 5. Гуляй-город. Сучасна реконструкція

Мал. 6. Запорожці в «чайках» нападають на турецьку галеру

Козацький флот. Військова майстерність козаків не обмежувалась одним лише суходолом. На січі взагалі вважалось, що справжній козак - лише той, хто випробував себе в морському бою. Козацький флот складався з легких, надзвичайно маневрених човнів - чайок. Чайки рухалися за допомогою або весел, або вітрил, що давало змогу якнайкраще використовувавти погодні умови. Перевагою чайок було й те, що вони могли пришвартуватися до будь-якого берега, на вілміну від громіздких і неповоротких турецьких галер.

3. Доба героїчних походів та гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Мал. 7. Петро Конашевич-Сагайдачний

Морські походи козаків. Добою героїчних походів козаків називають період вдалих морських походів проти Туреччини та її васалів протягом перших двох десятиліть XVII ст. В 1606 р. козаки своїми походами зуміли завдати удару по всіх ключових фортецях Туреччини на узбережжі Чорного моря., зокремаАкерману, Кілії, Варні. В 1608 р. козаки здобули Перекоп, Ізмаїл, Кілію та Акерман. Вже в 1614 р. флотилія козацьких чайок перетнула Чорне море, висадившись під Трапезундом, козаки здобули Синоп. Наступного року козаки продовжили превентивні удари по турецькому узбережжю Чорного моря, здобувши Очаків. Апогеєм цих походів стало взяття Кафи – найбільшого невільничого ринку у Криму, де було визволено кілька тисяч бранців.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Початок гетьманування Сагайдачного випав на 1605 – 1610 рр. На гетьманство його обирали кілька разів. Йому судилось стати одним з кращих гетьманів українського козацтва. Основні його досягнення полягали у впорядкуванні козацького війська, шляхом створення дисциплінованої армії, озброєної вогнепальною зброєю. Прогрес спостерігався і у морській справі – чисельність чайок сягнула кількох сотень. Саме за Сагайдачного козацтво починає проводити активну зовнішню політику з метою створення антиосманської ліги держав.

Підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону Москви, на початку1618 р. Сагайдачний повів 20-тисячне військо на Москву, було укладено 1 грудня 1618 р. Деулінський мир, за яким Польща отримувала Смоленщину та Чернігово-Сіверщину. Сагайдачний також виступав на підтримку православної церкви, в 1620 р. виступив ініціатором відновлення вищої ієрархії православної церкви. Більше того, зі всім запорізьким кошом Сагайдачний вступив до лав Київського братства.

Хотинська війна. 5 – 7 червня 1621 р. відбулась козацька нарада стосовно спільного виступу з поляками проти турків, які після перемоги під Цецорою 1620 р. розпочали повномасштабне вторгнення в Європу. Козаки погодились за умови збільшення козацького реєстру, визнання прав та привілегії козацтва та дотримання релігійної рівноправності. Доля Речі Посполитої вирішувалась під Хотином, де зійшлась 35-тисячна армія поляків та 250-тисячна армія турків, тому участь 40-тисячного війська козаків на чолі з Сагайдачним було дуже важливим. Більше того, весь тягар війни ліг саме на козаків, які зуміли протягом 5 тижнів виснажити турецьку армію. Таким чином, ключова роль козаків під Хотином сприяла міжнародному визнанню козаків в Європі як хоробрих та мужніх воїнів, які вправно володіють військовим мистецтвом як на суші, так і на воді.

4. Національно-визвольні повстання українського народу кінця XVI – першої половини XVII ст.

Причини повстань. Посилення та зміцнення козацького стану непокоїло уряд Польщі та сусідні держави, які вбачали в ньому пряму загрозу своїм інтересам в Україні. Постійні обмеження реєстру та несвоєчасна виплата платні реєстровцям, порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення козаків. Ключове значення у ескалації конфлікту відіграла постанова польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті і магнатам землі українських селян та міщан. Більше того, легітимізація кріпосного права Литовським статутом 1588 р. зумовило посилення виступів селян та міщан та масові втечі на Запоріжжя.

Повстання Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представником роду Острозьких – київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким. На початку осені 1591 р. козаки зайняли Пиків, згодом Білу Церкву, ден Косинському присягнули як гетьманові. Повстання охопило Київщину та Брацлавщину, а згодом і частину Волині. На початку 1592 р. Варшава спромоглась надіслати каральні загони, але придушити повстання полякам вдалось аж в січні 1593 р., де в битві під П’яткою українським повстанцям було завдано поразки. Проте вже в травні 1593 р. Косинський здійснив спробу зайняти Черкаси, але був вбитий.

Виступ українського козацтва сприяв посиленню процессу покозачення селянства та міщанства, адже на територіях підконтрольних козакам запроваджувався козацький лад – встановлювалась нова влада за законами Запорізької Січі, скликалися ради, на яких обирались органи місцевої влади.

Другий етап повстання. Навесні 1595 р. вибухнуло новее повстання, яке очолив Северин Наливайко, повстанці контролювали Брацлавщину, а згодомі Волинь. Наприкінці 1596 р. польська армія неа чолі з гетьманом Станіславом Жолкевським розпочала бойові дії протии козаків. Загони Наливайка, Шаули, Лободи об’єднались під Білою Церквою. 23 березня 1596 р. відбулась битва біля урочища Гострий Камінь, але вона не визначила переможців, вирішальна битва відбулась в травні 1596 р. в урочищі Солониці. Облога табору повстанців тривала два тижні. Повстанці капітулювали 28 травня 1596 р.

Збройний конфлікт 1625 р. Посилення козацтва спричинило необхідність для Варшави припинити процес покозачення. У вересні 1625 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський з 30 тисячами війська вирушив на придушення козацької республіки. Козацькі загони, очолені Марком Жмайлом, зустріли поляків поблизу Канева та завдали відчутних втрат польському війську. Це змусило  Конецпольського вдатись до дипломатії, наслідком якої сталаКуруківська угода., яку від козаків підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.

Куруківська угода передбачала реєстр в 6 тисяч, одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі аби перешкоджати втечам селян. Козаки в свою чергу зобов’язувались утриматись від відносин з іншими державами та морських походів. Було створено шість полків реєстровців: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирала загальновійськова рада й затверджував польський уряд.

Повстання під проводом Тараса Федоровича 1630 р.  Куруківська угода посилила суперечності між реєстровцями і тими хто лищився поза реєстром. Це сприяло посиленню невдоволення козаків польсько-шляхетським устроєм. Не вщухали конфлікти і на релігійному грунті. Для того аби втримати населення в покорі, польський уряд відправив на Київщину значну частину коронного війська. Але це лише загострило напруження на українських територіях.

Нереєстровці обрали собі гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясила. У березні 1630 р. він зі своїм військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття якого на бік Федоровича перейшла більша частина реєстровців. Польський уряд з метою припинення повстання відправив у каральний похід коронне військо. Проте козаки завдали несподіваного удару польському війську, коли воно форсувало Дніпро. Вирішальні бої відбулись під Переяславом і тривали протягом трьох тижнів. 20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям«Тарасову ніч», знищивши чимало поляків.

Переяславська угода 1630 р. Успішні дії козаків, а також невдоволення польських найманців схилили Конецпольського до переговорів. 29 травня 1630 р. було підписано мирну угоду. Переяславська угода  підтверджувала умови Куруківської, реєстр зростав до 8 тисяч. А козаки отримували право самі обирати собі гетьмана.

Повстання 1635 р. на чолі з Іваном Сулимою. Варшава постійно використовувала козаків у своїх війнах з сусідніми державами, так було в 1632-1634 рр. тисячі козаків брали участь уСмоленській війні Польщі з Московією. Після підписання мирного договору польський уряд спробував ліквідувати козацтво як окремий стан. Вже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацької сваволі», і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім цього, з метою контролю над козаками передбачалось збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорізької Січі, потужну фортецю, у якій постійно перебувала б військова залога. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя провіантом і боєприпасами.

Мал. 8. Северин Наливайко

Мал. 9. Тарас Федорович

Мал. 10. Іван Сулима

Будівництво фортеці Кодак очолив французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан. Це вкрай обурило козаків, вони обрали гетьманом Івана Сулиму, який розробив план зруйнування фортеці та розіслав універсали із закликом до боротьби. На початку серпня 1635 р. козацьке військо вирушило із Січі. Іван Сулима скористався відсутністю коронного війська, запорожці легко оволоділи фортецею і частково зруйнували її. Наприкінці серпня розпочалась каральна експедиція польського війська, яке скориставшись нестачею харчів посіяли розбрат серед козаків, схопивши Сулиму та його помічників, засудивши їх до страти.

Національно-визвольне повстання 1637 – 1638 рр. Жорстока розправа над Сулимою та його сподвижниками не змогла придушити прагнення українців до волі. Тому польський уряд змушений був переглянути реєстр та вилучити із нього усіх бунтівників. Це викликало невдоволення козаків, які підняли повстання на чолі з Павлом Павлюком (Бутом). Основна битва відбулась 6 грудня 1637 р. під Кумейками, де повстанці зазнали поразки.

1 березня 1638 р. польський сейм ухвалив «Ординацію Війська Запорізького», що перебуває на службі Речі Посполитої. В цьому документі істотно обмежувались козацькі права та вольності, зокрема і право обирати собі старшин, а реєстр обмежувався 6 тисячами. Новий етап повстання успіху не мав. Весною 1638 р. на чолі з Яковом Острянином, Дмитром Гунею та Карпом Скиданом. Козацька старшина пристала на умови, запропоновані польським урядом, у їхній основі було покладено «Ординацію…».

Таким чином, польський уряд попри жорстоке придушення козацьких повстань, не зумів ліквідувати козацтво як стан чи викоренити волелюбність українського народу. Козаки ж здобули хороший досвід військового протистояння з регулярною польською армією. Після цих повстань настало десятиліття «золотого спокою» 1638 – 1648 рр., яке було часом гуртування й нагромадження сил українців перед подіями, які кардинальним чином змінили не лише історію України, але і Європи.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1489 р. - перша писемна згадка про українських козаків у хроніці М. Бєльського.

1556 р. - заснування князем Д. Вишневецьким на о. Малій Хортиці першої Січі.

1572 р. - укладення першого реєстру у 300 реєстрових козаків за наказом короля Сигізмуда ІІ Августа.

1577 р. - Молдавський похід Івана Підкови.

1591-1593 рр. - козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського.

1595-1596 рр. - козацьке повстання під проводом Матвія Шаули та Северина Наливайка.

1616 р. - здобуття запорізькими козаками на чолі з Петром Сагайдачним турецької фортеці Кафи.

1618 р. - похід 20-тисячного козацького війська під проводом Петра Сагайдачного на Московію.

1621 р. — участь козацького війська під проводом Петра Сагайдачного в Хотинській війні на боці Речі Посполитої.

1625 р. - Куруківська угода.

1630 р. - козацьке повстання під проводом Тараса Федоровича.

1635 р. - зруйнування фортеці Кодак запорожцями на чолі з Іваном Сулимою.

1637-1638 рр. - повстання під проводом Павла Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні.

1 КУЛЬТУРНЕ ТА ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Церковне життя в другій половині XVI ст.

Становище православної церкви. У цей період церковне життя на теренах України розвивалося під іноземною владою. Негативно впливало на становище православної церкви існу­юче в Польському королівстві й Великому князівстві Литовському право патронату, або «право подавання». Відповідно до нього питання призначення на митрополичу і єпископську кафедри залежало від великого князя литовського та польського короля. Польська влада надала православній церкві набагато менше прав порівняно з католицькою. Православне духівництво, на відміну від католиць­кого, мало сплачувати податки.

Реформаційні та контрреформаційні рухи. У XVI ст. Європу охопила Рефор­мація — церковно-релігійні й суспільно-політичні течії, спрямовані проти католицької церкви. У XVI ст. із Європи через Польщу на українські землі стали поширюватися реформа­ційні вчення. Одним із таких учень був кальвінізм. Засновник учення Жан Кальвін вважав, що доля людини заздалегідь визначена Богом, закликав працювати, бути ощадливими й накопичувати ба­гатства. На теренах України громади кальвіністів виникали у великих панських маєтках або містах, що належали магнатам. Інша течія протестантизму, лютеранство, на теренах України поширення не набула.

У другій половині XVI ст. на Галичині, Волині, Поділлі та Київщині поширилося аріан­ство — протестантський напрямок, прихильники якого визнавали лише Бога Отця, заперечуючи цим християнське вчення про Святу Трійцю. Особливістю реформаційних рухів було те, що вони не поширювалися на значні верстви ук­раїнського населення. Поширення протестантизму на певний час за­гальмувало проникнення католицизму в Україну. В основних засадах Реформації (звільнення з-під влади Риму, наближення церкви до народу, переклад Біблії народною мовою) українське православ­не населення вбачало засіб протидії католицизму, пристосовуючи реформаційні ідеї до своїх власних потреб.

Православні братства. Боротьба протестантів із католицькою церквою ставала для православних зразком для оновлення власної церковної організації. Вплив реформаційних ідей проявився в діяльності православних братств, які намагалися сприяти виявленню церковногожиття.

Перші братства — Благовіщенське та Миколаївське — виникли у Львові. У другій половині XVI ст. найвпливовішим стало Успенське ставропігійське братство у Львові. За правомставропігії воно безпосередньо підпорядковувалося константинопольському патріарху, а не місцевим православним єпископам. Львівське братс­тво мало право зверхності над іншими братствами та контролю над духівництвом. Йому належала Львівська братська друкарня, у якій працював московський друкар Іван Федоров. Близько 1585 р. в місті з'явилася Львівська братська школа для дітей міщан і священиків. Вона утримувалася на кошти братчиків. Братство організувало у Львові шпиталь-притулок для непрацездатних, спорудило Успенську церкву. Діяльність ЛьвівськогоУспенського братства стала прикладом для православних українців інших міст. Наприкінці XVI — на по­чатку XVII ст. православні братства діяли в Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Луцьку, Кременці, Судовій Вишні, Києві та багатьох інших українських містах.

2. Берестейська унія.

Євро­пейські державні та церковні діячі неодноразово обговорювали питання відновлення єдності християнської церкви. За наполяганням Папи Римського польський король Сиґізмунд III скликавцерковний собор у місті Бересті, де мало відбутися урочисте проголошення унії. Однак уже на початку роботи прихильники унії церков і традиційного православ'я не знайшли спільної мови й розділилися на два окремі собори. Найбільшими поборниками унії були православні єпископиІпатій Потій та Кирило Терлецький. Не дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна зі сторін 8 жовтня 1596 р. розпочала свій окремий собор.

Мал. 1. Проповідь Пйотра Скарґи. Картина Яна Матейка

Прихильники унії проводили собор у міській церкві святого Миколая. Затверджено попереднє рішення про утворення греко-католицької церкви. Король Сигіззмунд ІІІ підтримав унію і визнав чинною ухвалу уніатського собору. Противники унії в свою чергу зібралися в палаці, де зупинився князь В. К. Острозький. Вони засудили унію і владик-відступників. У результаті Берестейської унії на українських землях виникла греко-католицька церква. Фактично замість однієї церкви утворилося дві. Проголошуваного зрівняння в правах греко-католиків і католиків не відбулося. Обіцяних місць у сенаті греко-католицькі єпископи неотримали. 

o    Нова церква підпорядковувалась Святому Престолу;

o    Було визнано деякі засади католицького віровчення, зокрема догмат про походження Святого Духа від Отця й Сина;

o    Церковні обряди, свята, таїнства, особливості храмового будівництва, іконопису, церковного співу залишалися православними, а мовою богослужін - церковнослов'янськамова;

o    Уніатське духівництво звільнялось від сплати податків, а українська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенатів.

У складних умовах загострення протистояння на ґрунті віросповідання греко-католицьке духів­ництво стало чинити опір спробам католицької церкви за допомогою унії окатоличувати й полонізу­вати українське населення. Відстоюючи національну ідентичність, греко-католицька церква довела, що вона є українською церквою. Що до Української православної церкви, то вона, попри велику кількість прихильників, опинилась поза законом.

3. Розвиток української освіти та культури.

XVI ст. характеризується подальшим розвитком української культури. Проте умови, у яких він відбувався, були досить складними. Унаслідок Люблінської унії 1569 р. в межах однієї держави опинилися більшість українських земель. Це, зодного боку, сприяло їх культурному зближенню, а з іншого — спричинило процеси по­лонізації та окатоличення українців.

Освіта. У XVI ст. на українських землях, як і впопередні часи, при церквах і монастирях діяли початкові школи. Дяки навчали дітей читання й письма церковно­слов'янською мовою, арифметики й співу. Діти заможних верств суспільства мали можливість отримати домашню освіту. За до­помогою вчителів-бакалаврів окрім читання, письма й арифметики вони вивчали латинську та грецьку мови, основи філософії. У 70-х рр. XVI ст. наукраїнських землях відбувається становлення закладів середньої освіти. У Європів цей час виникали середні школи, де навчали латинської мови і «семи віль­них наук» — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії та музики. В Україні навчальними закладами такого типу стали слов'яно-греко-латинські школи.

Першу таку школу відкрив князь К.-В. Острозький у своєму замку близько 1578 р. Утримувалася вона на кошти князя. Острозький також відкрив у своєму замку друкарню, органі­зував науковий гурток і започаткував вивчення у ційшколі основ філософії. Це означало, що Острозька школастала окрім середньої дава­ти початки вищої освіти. Слов'яно-греко-латинські школи заснову­валитакож православні братства. Перша така школа на українських землях була створена 1585 р.при Львівському братстві. Одночасно з братськими (православними) школами на українських землях виникають єзуїтські (католицькі), протестантські, а після Берестейської унії й греко-католицькі школи. Усі вони надавали середню освіту й одночас­но сприяли поширенню впливу своїх церков в Україні.

У 1615 р. у Києві відкрилася братська школа, при якій заснували друкарню й паперову фабрику. В ній викладали  такі видатні культурні діячі, як М. Смотрицький, К. Сакович, Є. Плетенецький та ін. Впливовість та незалежність школі гарантував вступ у Київське братство гетьмана П. Сагайдачного з "усім Військом Запорозьким".  У 1631 р. стараннями Петра Могили при Києво-Печерській лаврі теж було засновано школу. Між двома школами спалахнув конфлікт, який вдалося швидко подолати, об`єднавши їх. Так у 1632 р. виникла Києво-Могилянська колегія, яка згодом отримала статус академії - вищого навчального закладу. Важливу роль відіграв Петро Могила у у зміцненні православної церкви, оскільки в 1632 р. він посів митрополичу кафедру. Його заходи були спрямовані на оновлення церквоного життя, шляхом запровадження постійного нагляду за дисципліною духівництва. У богослужіннях запроваджувалась українська мова, також було обмежено права магнатів втручатись у церквоні справ.

Мал. 2. Митрополит Петро Могила

Мал. 3. Друкарський станок часів І.Федорова

Книговидання. У XVI ст. успішно розвивалося книговидання. Значний внесок у його становлення зробив московський першодрукар Іван Федоров (Федорович). Переїхавши до Львова, він видав за кошти Львівського братства в 1574 р. свої перші книги в Україні — «Апостол» і «Буквар».«Буквар» став першим шкільним підручником на ук­раїнських землях. Особливо плідною була діяльністьІвана Федорова в Острозі, куди його запросив працювати князь К.-В. Острозький. У 1581 р. він надрукував тут Острозьку Біблію — перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

До середини XVII ст. в Україні вже діяло 25 друкарень в різних містах та селах. Спершу було чимало малих приватних друкарень, але поступово видання книжок зосередилось у найбільших друкарнях. Найбільшим центром книгодрукування в Україні на XVII ст. стала друкарня Києво-Печерської лаври. Її заснував 1615 р. архімадрит Лаври Єлисей Плетенецький. Протягом другої половини XVII ст. там було видано 120 найменувань книг - насамперед богослужебна література, а також букварі, словники. Найуславленіше видання того часу - "Требник" Петра Могили.

Література. Під впливом ідеї гуманізму та Реформації українська література дедалі ширше використовувала мистецькі засоби фольклору. Розвивається драма та лірика. Важливою особливістю тогочасної літератури була поява латино- і польськомовних літературних творів. З-поміж них варто відзначити Себастіана Кленовича. Досить знаним в Європі були праці Станіслава Оріховського. Суспільно-політичні події тих часів зумовили появу полемічної літератури - публіцистичних творів, що стосувалися церквоно-релігійного життя, а особливо церквоної унії. Найвидатнішими полемістами були Іван Вишенський "Послання до єпископів", Герасим Смотрицький "Ключ до царства небесного", Мелетій Смотрицький "Тренос", Стефан Зизаній "Казання святого Кирила, патріарха єрусалимського", Іпатій Потій "Унія, або виклад попередніх аритикулів", Йов Борецький "Протестація".

Драма та театр. У XVI - першій половині XVII ст. почала формуватись українська драматургія. Значного поширення набула шкільна драма. Шкільні вистави присвячувались найбільшим християнським святам. Драма мала великий обсяг, тому глядачам давали перепочино і час для роздумів. Так виникли інтермедії, що ставились в антрактах між діями спектаклю. Інтермедії писалися українською мовою на основі народного побуту, тодія як шкільна драма - книжною і на релігійні теми. Поступово також розвивався український мандрівний ляльковий театр - вертеп. Вертепна драма складалась з двох частин: драми про Ірода, писаної книжною мовою, та інтермедійної - кількох сцен живою українською мовою.

Образотворче мистецтво. Українське малярство цього періоду користувалося великим визнанням. Переважна більшість творів живопису була церковної тематики (фрески,ікони). Картини або портрети побутового характеру зустрічалися рідко. Митці продов­жували розвивати давньоруські традиції. Проте в портретному жи­вописі був відчутний вплив західноєвропейського, італійського й німецького мистецтва. У XVI ст. українські митці, які раніше, багато працювали в Польщі. Зокрема, збереглися фрески на єван­гельські сюжети, виконані ними у храмах і спорудах Вавеля в Кракові. У тогочасному українському іконописі пануючими залишалися традиції Київської Русі, але почали з'являтися також нові риси. Майстри більше уваги приділяли побутовим деталям, посилюючи тим самим реалістичні елементи. Пози зображених стали більш природними, а деталі одягу набули конкретності. Найбільшого визнання в цей час здобули львівська й перемишльська школи іконо­пису.

Архітектура. Для архітектури XVI- початку XVII ст. характерним є оборонний напрямок. Швидке освоєння зруйнованих монголо-татарами земель, виникнення нових та розвиток старих міст призвело до відбудови й будівництва нових храмів, монастирів та замків. При чому храми храми та монастирі оточували оборонними укріпленнями й вони теж використовувалися як оборонні комплекси. У XVI ст. внаслідок будівельних робіт нових обрисів набув Луцький замок, було перебудовано і замок в Острозі. Змін зазнала і Кам'янець-Подільська фортеця. Її обклали каменем, звели нові вежі, славу здобули замки-бастіони у Бродах та Бережанах.

Провідне місце в архітектурі Відродження належить світським будівлям - ратушам, замкам-палацам, житлам міщан. Унікальним зразком ренесансного будівництва став ансамбль львівських споруд: будівлі на площі Ринок - будинок Корнякта, Чорна кам'яниця, пам'ятки, пов'язані зі льівським Успенським братством - Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Войтех Капінос, Амброджо Прихильний, Петро Барбон.

Мал. 4. Фасад палацу Корнякта

Мал. 5. Внутрішній двір палацу Корнякту

Більшість споруд цьго періоду були дерев`яними, а тому майже не збереглися. Проте поряд з дерев`яним будівництвом відбувається й муроване. Для мурованої архітектури притаманні виражені риси пізнього ренесансу, здебільшого в його північноіталійському варіанті. Наприкінці XVI ст. на українських землях поширюється новітній бароковий стиль, який вступає у взаємодію з місцевими традиціями і призводить до появи козацького бароко.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1556 - 1561 рр. - створення Пересопницьокого Євангелія.

1586 р. - заснування у Львові Успенського братсва та братської школи.

1582 р. - запровадження в Речі Посполитій нового - григоріанського календаря.

1596 р. - Берестейська унія.

1615 р. - заснування Київського братства та школи при ньому.

1620 р. - відновлення православної ієрархії. Обрання киїським православним митрополитом Йова Борецького.

1632 - 1647 рр. - діяльність православного київського митрополита Петра Могили.

1646 р. - видання друкарнею Києво-Печерської лаври "Требника" Петра Могили.

1 НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА СЕР. XVII СТ.

1. Причини та передумови Національно-визвольної війни

Соціально-економічні причини. Національно-визвольна війна мала цілий комплекс причин. В першій половині XVII ст. серед українського населення наростало незадоволення політикою польського уряду. Селяни страждали від посилення кріпосного права, нещадної панщини, яка сягала в західних регіонах 6 днів на тиждень. Головною метою селянства була ліквідація кріпосництва і панщини. У складній ситуації опинилось і українське міщанство. Жителі невеликихміст були залежні від великих магнатів, не мали права самоврядування, вимушені були платити високі податки і виконувати повинності. Великі міста мали в тій чи іншій мірі самоврядування (магдебургське право), проте панівне становище в міських магістратах займали поляки. Українські міщани були витіснені на околиці великих міст. Міщани вимагали права самоврядування, прагнули припинити панування іноземців в українських містах.

Нереєстрові козаки (січові, городові та волосні) вимагали розширення реєстру, щоб офіційно підтвердити свій козацький статус. Реєстрові козаки були незадоволені своїм становищем, свавіллям місцевої адміністрації. Поразка козацьких повстань у кінці XVI – першій половині XVII ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації війська Запорозького реєстрового»призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру. Козацька старшина вимагала надання шляхетських прав. Українська православна шляхта мала менші політичні права, ніж польська.

Національно-релігійні причини. Всі прошарки українського населення страждали від національного та релігійного тиску з боку польської влади. Утиски православної церкви, конфіскація церковного майна, насильницьке окатоличення викликало обурення населення. Польська мова витісняла в діловодстві руську (книжний варіант української та білоруської мови).

Політичні причини. Уряд Речі Посполитої захищав в першу чергу інтереси польських магнатів і шляхти. Тому боротьба українського населення за свої соціально-економічні, політичні та релігійні права неминуче перетворилась на боротьби за власну державність. Повстання очолив Богдан (Зиновій) Хмельницький, писар Чигиринського реєстрового полку.

Мал. 1. Богдан Хмельницький

2.  Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Кампанії 1648 - 1649 рр.

25 січня 1648 р. повсталі козаки здобули в польського гарнізону Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на початку лютого 1648 р. на козацькій раді Богдана Хмельницького обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. Напочатку 1648 р. гетьман уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. Домовленість з кримським ханом дозволяла компенсувати нестачу козацької піхоти, а також уникнути війни на два фронти, що було б дуже небажаним у під час війни з Польщею.

Уряд спрямував на придушення постання королівське (кварцяне) військо, на чолі з Миколаєм Потоцьким і Мартином Калиновським. Щоб придушити осередок повстання, вирішено вислати на Запоріжжя два загони, один мав іти суходолом, а інший - пливти на човнах Дніпром. Хмельницький виступив на зустріч полякам, маючи під собою 8 тисяч козаків та 20 тисяч татар, 19 квітня козаки зустріли поляків на Жовтих Водах, оточивши ворожий табір Хмельницький регулярно атакував його, перетягнувши на свою сторону реєстровців, 5 - 6 травня 1648 р.польське військо було розбите козаками.

Звістка про розгром польського війська стала справжньою несподіванкою для коронного гетьмана, який вирішив відступати під Корсунь, але козаки випередили поляків і 16 травня оточили та знищили передові загони польського війська, де перебував Потоцький, коронного гетьмана було взятов  полон. Перемоги під Жовтими Водами та Корсунем стали сигналом для поширення повстання по всій Україні. До кінця липня було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня - Брацлавське, Київське та Подільське воєводства.

Воєнні дії відновились восени 1648 р., неподалік містечка Пилявці зійшлись українська та польська армії, битва закінчилась повної перемогою козаків та остаточним розгромом поляків. Козацьке військо вирушило дальше на захід, розпочавши 26 вересня облогу Львова, але обмежившись викупом Хмельницький вирушив до Замостя. Начальник гарнізон наказав спалити передмістя, це значно ускладнило становище козаків, гостро відчувалась нестача гармат, набоїв та продовольства, спалахнула епідемія чуми, від якої загинув зокрема і Максим Кривоніс. Все це змусило Богдана Хмельницького вдатись до переговорів з польським урядом та 14 листопада 1648 р. відступити з-під Замостя. 23 грудня 1648 р. гетьман Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, де його зустрічав єрусалимський патріарх Паїсій і київський митропополит Сильвестр Косів, які урочисто привітали гетьмана як визволителя свого народу та поблагословили на переможну війну.

Мал. 2. В'їзд Богдана Хмельницького до Києва. Івасюк М. І.

У 1649 р. перемир’я було порушено поляками і військові дії відновилися. Військо польських магнатів на чолі з Єремією Вишневецьким опинилось в оточенні під Збаражем. 27 липня 1649 р. козаки розпочали генеральний наступ, який тривав три години, але поляки втримали свої позиції. Наступного дня гетьман Хмельницький одержав звістку, що з Варшави на Збараж вирушило головне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром. Хмельницький раптовим маневром виступив на зустріч королю, залишивши облогу Збаража. Хмельницький зустрів короля під Зборовом, де 5 серпня розпочалась битва, раптовість атаки козаків гарантувала їм перемогу, але цьому завадили татари, які 6 серпня перейшли на сторону поляків, це змусило Хмельницького вдатись до дипломатії та укласти мир з Польщею.

Мал. 3. Діарама Зборівська битва. Художник Степан Нечай.

Зборівський мирний договір. Після напружених переговорів 8 серпня 1649 р. було укладено мирнрий договір. За умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактува­ти як зародок Української козацької держави (Гетьманщини). Геть­манщина визнавалась польським урядом у межах Київського, Черні­гівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чиги­рині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адмі­ністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призна­чати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода зберігала Вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлю­валося у 40 тис. осіб (насправді їх було значно більше) і проголошу­валась амністія всім учасникам козацько-селянської війни. Католи­цька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Мал. 4. Карта національно-визвольної війни.

3. Становлення Гетьманщини.

Органи державої влади. Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада - загальна рада всього війська, але оскільки такі ради відбувались дуже бурхливо то поступово їх роль перебрали старшинські ради, які складались з полковників і Генеральної старшини. Виконавча й судова влада зосереджувались в руках гетьмана, який скликав Генеральну та Старшинські ради, видавав універсали, керував дипломатичними відносинами. Керувати всіма справами внутрішнього управління було завданням генеральної старшини - уряду, що фактично виконував функції кабінету міністрів.

Адміністративно-територіальний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, замість них створювались полки та сотні. На 1649 р. налічувалось 16 полків. Кожен полк очолював полковник, який обирався або призначався гетьманом. Запорізька Січ була окремою одиницею адміністративно-територіального поділу. Містами, що мали магдебурзьке право керували магістати на чолоі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.

Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська та дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами керував гетьман. Існувало кілька  джерел прибутку військовго скарбу, і передусім - земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли та плата за їхню оренду. Існували і загальні податки, за одиницю оподаткування брався двір. Із грошових знаків найпоширенішим в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. Згодом розпочалось карбування власної монети.

Місце України в міжнародних відносинах. Становлення незалежної Української держави відбулося в умовах завершення Тридцятилітньої війни та в перші роки після укладення Вестфальського договору. Згідно з умовами цього договору послабилися позиції Німеччини, Ватикану й частково Речі Посполитої. Натомість, помітно зміцнилося становище Швеції, що створювало потенційну загрозу польським інтересам у Прибалтиці. Міжнародне становище України визначалося ставленням до неї польської еліти. Безперечно, польська шляхта сприймала можливість виокремлення українських земель у окрему державу як катастрофу. Тому протягом усього періоду гетьманування Богдана Хмельницького польські правлячі кола не бажали йти на порозуміння з українцями і докладали максимум зусиль аби послабити позиції української влади на міжнародній арені. Для цього уряд Речі Посполитої постійно намагався підбурити до боротьби проти України ряд інших держав: Францію, Австрію, Ватикан, Швецію. І лише у складний, навіть катастрофічний період своєї історії, так званий «Потоп», Ян Казимир погодився визнати козацьку Україну як автономну частину Речі Посполитої.

Не сприяли українцям і позиції країн Центральної та Західної Європи, які так чи інакше симпатизували Польщі та не бажали погіршення з нею відносин. Підтримував Річ Посполиту і Ватикан, якому була вигідна політика окатоличення українського населення польською владою. Пруссія та Австрія значно сприяли польському уряду, зокрема остання сприяла вербуванню на своїх територіях найманців для коронної армії.

Зовсім іншу позицію зайняли північні держави – Англія та Швеція. Тодішній лорд-протектор Олівер Кромвель відверто симпатизував Хмельницькому, існує чимало суперечок стосовно реального контакту між цими двома геніями свого часу, але як би там не було з далеких британських островів події в Україні сприймали із захватом. Щодо Швеції, то її та Гетьманщину об’єднували спільні інтереси – послаблення чи розгром Речі Посполитої, тому безперечно, що Хмельниччині Швеція симпатизувала, оскільки реально послаблювала її суперника.

Не менш важливою була позиція країн Південно-Східної Європи – Молдавії, Валахії і Трансільванії. Ці князівства були близькими до України, перебували у васальній залежності від Османської імперії, а також перебували у близьких зв’язках з Польщею. Проте якоїсь єдиної позиції стосовно подій в Україні правлячі кола цих буферних держав так і не виробили, тому в різні періоди займали різну позицію.

Знову ж таки, неоднозначне ставлення до подій на українських землях було в південного сусіда –Кримського ханства. Напружені відносини з Річчю Посполитою, часті військові сутички з нею сприяли симпатії до українців, але водночас Крим, який не прагнув посилення жодної сторін проводив політику збереження рівноваги в україно-польському конфлікті. Покровительці Криму – Османські імперії була досить вигідна боротьба українців, оскільки завдавала ударів її давньому ворогові – Речі Посполитій. Знову ж таки в обмін на допомогу, турецька сторона вимагала прийняття протекції султана.

Не додавала впевненості позиція Росії, яка зовсім не була зацікавлена у створенні незалежної України, також боротьбу українців намагалася використати для дипломатичного тиску на Річ Посполиту, щоб повернути Смоленщину. Як і кримська правляча еліта російська дотримувались політики виснаження обох сторін та не поспішала надавати допомогу, та всяко використовуючи на свою користь події Національної революції.

Таким чином, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з країн Європи та Османської імперії не передбачали створення незалежної України. Тому Україну не сприймали як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин. Як зазначають В. Смолій та В. Степанков, рацію мав І. Лисяк-Рудницький, стверджуючи, що гетьман «гостро відчував вразливість геополітичного становища України, і його як і Бісмарка переслідував «кошмар коаліцій». Звідси можна зробити висновок, що гетьману вигідніше було тримати татар як ненадійних союзників, ніж мати ще одного ворога в тилу.

 4. Воєнно-політичні події 1650 - 1653 рр.

Укладаючи Зборівський договір 1649 р., кожна зі сторін розуміла, що це ще далеко не розв’язання конфлікту, тобто підписання Зборівського миру не привело до ліквідації основних суспільних протиріч, тому в 1651 р. воєнні дії відновилися. Почалося протистояння з Поділля, куди вирушило військо польного гетьмана М. Калиновського, що зав’язав бій із Д. Нечаєм, який загинув у сутичці. Дорогу шляхетському війську заступив І. Богун, Калиновський з боями відступив до Кам’янця-Подільського, а потім далі на захід. В травні М. Калиновський прибув до королівського табору. Цей похід і розпочав новий період війни.

Битва під Берестечком. Вирішальна битва відбулась впродовж 18(28)-30.06.(10.07). 1651 р.поблизу м. Берестечка. Татарські війська під проводом хана Іслам-Гірея не витримавши сильного гарматного вогню покинули поле бою. Хмельницький поїхав за ними, щоб повернути хана. Українські війська залившись без керівництва були оточені королівською армією. В такому складному становищі, якому опинились козаки після втечі татар, вони зуміли не лише відбивати атаки ворога, але й атакувати ворога. Проте панічні настрої, відсутність Хмельницького та інженерні роботи шляхти змусили козаків пробиватися. Проте через недовіру простих покозачених селян до старшини почалася паніка, люди кинулися просто на польські позиції, думаючи, що старшина хоче втекти. У цій складній ситуації І. Богун прикривав відступ козаків. Втрати становили до 8 тисяч, причому більшість загинули не від рук ворога, а внаслідок сум’яття на переправах. Загін з 300 козаків мужньо захищався на одному з островів, вони відхилили пропозицію коронного командування здатися. Останній козак захищався протягом 3 годин, від відмовився від королівської пропозиції дарувати йому життя за мужність, тоді його було вбито.

Мал. 5. Бій під Берестечком. Орленов А. О.

Поразка під Берестечком змусила Б. Хмельницького 18 версеня 1651 р. укласти Білоцерківський мирний договір. За його умовами більш як удвічі скорочувався козацькийреєстр (до 20 тис. козаків), утричі зменшувалася підвладна йому територія — козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство. До Брацлавського та Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація, магнати й шляхта отримували свої довоєнні маєтки.

Битва під Батогом. 22-23.05. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.) відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви. Несподіваним ударом 22.05. (1.06) козацькі полки атакували польське військо і змусили во­рога відступити в табір. Оточивши польський табір, вранці 23.05(2.06) у кількох місцях прорвали ворожу оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розіромом польської армії. В цій битві полягло майже все польське військо та німецькі найман­ці, бл. 8 тис. жовнірів. Загинув і сам гетьман М. Калиновський. Українські війська зайняли територію України до р. Случ.

Молдовські походи 1652 - 1653 рр. Після Батозької перемоги українське військо вступило до Молдови та змусило Василя Лупула виконати попередні домовленості про шлюб його дочки з Тимошем Хмельницьким. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія та Трансільванія утворили антиукраїнський союз. Навесні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб захопив Ясси і посадив на престол свого ставленника. Лупул звернувся по допомогу до Хмельницького. 21-22 квітня 1653 р. українське військо на чолі з Тимошем Хмельницьким розбило загони агресорів та відновило владу Лупула. Але цього виявилось мало і Лупул підбурив Тимоша до походу на Валахію. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу, під час якої було смертельно поранено Тимоша Хмельницького.

Жванецька облога. Протягом 1653 р. тривали бойові дії на Брацлавгцині, де козаки під проводом І. Богуна розіромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці серпня 1653 р. польська армія під ко­мандуванням короля Яна II Казимира вирушила в Україну і зосере­дилась під м. Жванцем над Днісіром поблизу Кам'янця (село Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.). Назустріч польським частинам виступила українська армія, до якої наприкінці вересня приєднались татарські загони на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм III. У запеклих боях козацькі загони завдали ряд поразок польським часгинам і отчили королівське військо. Облога тривала понад два місяці. В польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Над польською армією нависла заіроза неминучої катастрофи. Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Ґірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду. За цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на пере­мир'я. За умовами перемир'я, Білоцерківський мирний договір 1651 р. скасовувався, а відносини між Україною і Польщею регулю­вались знову на основі Зборівською договору 1649 р. 

5. Українсько-московоський договір 1654 р. та продовження Національно-визвольної війни

Переяславська рада. Після Жванецької битви Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польської о уряду, оскільки дізна­вся про рішення Земською собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під руку» царя Олексія Михайловича. У ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою на­прикінці 1653 р. українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорозького Війська, української шляхти, православного духовенстка та міст. У відповідь царські по­сли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені.

Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, москов­ський посол, боярин В. Бугурлінвідмовився від будь-яких зо­бов'язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від іме­ні царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духо­венства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельни­цького та старшину, які вирішили домогтися письмового підтвер­дження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. «Просительні стат­ті» гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорізького Самійло Богданович- Зарудний та переяславський полковник Павло Тегеря.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, на якій Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу навірність московському цареві. Умови союзу були затверджені у Москві в березні1654 р. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документіві увійшов до історії під назвою «Березневі статті», передбачалось,що:

o    збір податків накористь царської скарбниці будуть вести українські урядники;

o    встановлювалася платня уряду Війська Запорозького;

o    заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

o    підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

o    московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею весною 1654 р.;

o    передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

o    у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії.

Мал. 6. Переяславська рада., Хмелько М. І. 

Кампанії 1655 - 1657 рр. Після цього Кримське ханство уклало союз з Річчю Посполитою. Військові дії україно-російських військ проти поляків і татар відбувалися з перемінним успіхом. Генеральна битва під Охматовим (на Дрижиполю) в січні 1655 р. не принесла перемоги жодній зі сторін. У жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я.Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я.  Такі дії зі сторони Москви фактично означали денонсацію українсько-російського договору 1654 р. в односторонньому порядку. Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Він зробив спробу утворити антипольську коаліцію з семигородським князем Юрієм II Ракоці та Швецією, яка почала війну проти Польщі.

Київський полковник і генеральний суддя Антін Жданович у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з війсь­ками семигородського князя Юрія II Ракоція і шведського короля Карла X Густав а брав участь у бойових діях проги Польщі. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася вклю­ченням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берес­тейщини. Союзницькі війська спільними зусиллями визволили Га­личину і поступово зайняли значну частину території Польщі, в т. ч. міста Ланцут, Краків і Варшаву.  Однак, влітку 1657 р. деякі непорозуміння між союзниками (А. Ждановичем і семишродським князем Юрієм II Ракоці) і демаго­гічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний виступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.07.1657 р. Перед смертю гетьмана, за його волею і погодженням з козаць­кою старшиною, наступником Б. Хмельницькою було визначено йо­гомолодшого сина Юрія.

 Періодизація Національно-визвольних змагань під керівництвом Б.Хмельницького

Період	Зміст
1648-1649 рр.	Наростання визвольної боротьби. Визнання урядом Речі Посполитої певної самостійності за Україно.
1650-1653 рр.	Тривала й виснажлива боротьба між козацтвом і поляками не принесла успіху жодній зі сторін.
1654-1655 рр.	Надання Московською державою військової допомоги Україні. Успшне завершення україно-московськими військами літньо-осінньої кампанії 1655 р. в Україні.
1656-1657 рр.	Укладення Україною військового союзу зі Швецією та Трансільванією. Спільні дії козацтва зі шведською та трансільванською армією проти Польщі.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1648 р. - Жовтоводська, Корсунська та Пилявецька битви.

1649 р. - Зборівська битва. Укладення Зборівського договору.

1651 р. - Берестецька битва. Укладення Білоцерківського договору.

1652 р. - Батозька битва.

1654 р. - укладення українсько-російського договору.

1656 р. - Віленське російсько-польське перемир’я.

1657 р. - смерть Богдана Хмельницького.

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДР. ПОЛ. XVII СТ. ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ. РУЇНА.

1. Гетьманщина за Івана Виговського

Становище в Україні після смерті Богдана Хмельницького.  Після смерті Б. Хмельницького в Україні утворилася досить складна політична й соціально-економічна ситу­ація. У середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли принципу спадковості гетьманату й розгорнули боротьбу за владу. Становище ускладнювалось загостренням міжнародної ситуації, зокрема розпаду антипольської коаліції, фактичний вихід Швеції з війни та зміцнення польсько-кримського союзу загрожували існуванню української держави. Напруженість у відносинах з Москвою після смерті Хмельницього лише зростала, цар вимагав обмеження козацького реєстру та прав Гетьманщини. Внутрішньополітична нестабільність лише посилювала апетити сусідів-агресорів, які починають для реалізації своїх намірів залучати конфліктуючі сторони серед козацької старшини.

Обрання гетьманом Івана Виговського. У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діявІван Виговський (1657—1659 рр.). 15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала до пов­ноліття Юрія Хмельницького гетьманом Івана Виговського, а в жовтні козацька рада в Корсуні обрала його вже повноправним гетьманом без будь-яких обмежень. На цей час Виговський був знаним політиком, талановитим організатором та блискучим дипломатом, адже за Богдана Хмельницького очолював Генеральну військову канцелярію, яка виконувала функції зовнішньополітичного відомства. Саме тому у своїй зовнішньополітичній діяльності він продовжував курс Богдана Хмельницького на досягнення цілковитої незалежності Гетьманщини та утвердження її на міжнародній арені.

Мал. 1.  Іван Виговський

Мал. 2. Юрій Хмельницький

На генеральну раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Валахії, Туреччини та Криму. Там було оформлено договір із Швецією, який передбачав створенняукраїнсько-шведського союзу. Важливу роль відігравав і московський вектор, цар довго зволікав з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи поступок, зокрема у введенні до найбільших українських міст московських військ. Під тиском новообраний гетьман пішов на ці кроки. Але Москва цим необмежилась та почала дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Гетьманщині шляхом фінансування антигетьманської опозиції, зокрема відкритий військовийвиступ Мартина Пушкара та Якова Барабаша, який Виговському вдалось придушити.

Гадяцький договір  6 вересня 1658 р. Подвійна політика Москви остаточно переконала І. Виговського в необхідності докорінно змінити свої зовнішньополітичні орієнтири. Із весни 1658 р. в Межиріччі протягом кількох місяців тривали пе­реговори про умови повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 6 вересня 1658 р . на козацькій раді було схвалено Гадяцький договір :

o    Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою Руське князівство входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації— поряд із Польським королівством і Великим князівством Литовським;

o    федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;

o    на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно;

o    гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;

o    польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні; козацький реєстр повинен був становити 30 тис. осіб. Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;

o    дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень. Церковна унія мала бути скасована. Водночас п'ять право­славних ієрархів отримували місце в сенаті.

Московсько-українська війна 1658-1659 рр. Гадяцький договір не було втілено вжиття. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасуванняцерковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися. Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману й во­сени 1658р., оголосивши І. Виговського зрадником, розгорнув на­ступ на Україну. Розпочалася україно-московська війна,наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна армія на чолі з О. Трубецькимвторглась в Україну. 20 квітня її було зупинено під Конотопом силами чернігівського і ніжинського полків під командуванням Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки витримували облогу, поки гетьман прибув на допомогу. Головна битва відбулась 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Козацька армія за підтримки кримських татар розгромила вщент армію загарбників.

Мал. 3. Битва під Конотопом

Проте перемогу над московитами не принесла внутрішньополітичної стабільності, пропольська орієнтація Виговського відштовхнули від нього рядових козаків та селянство, які побоювались повернення влади польської шляхти. Розпочався антигетьманський виступ на чолі з Юрієм Хмельницьким. 21 вересня 1659 р. під містом Германівкою на Київщині відбулася козацька рада, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. Також козаки відмовились визнавати Гадяцький договір, Виговський бажаючи уникнути громадянської війни добровільно зрікся булави та не висував ніяких претензій на владу.

2. Порушення територіальної цілісності Гетьманщини

Гетьман Юрій Хмельницький. Після отримання гетьманської булави Ю. Хмельницький вирішив налагодити мирні відносини з Московською державою. Були укладені Переяславські статті 1659 р., які містили наступні положення:

o    старшина без дозволу царя не мала права переобирати геть­мана;

o    гетьман позбавлявся права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;

o    московське військо, окрім Києва, розміщувалося ще в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.

Наступним кроком нового гетьмана стала спільна кампанія з московитами проти Польщі, яка завершилась поразкою та підписанням невигідного Слободищенського трактату з поляками. Цей договір базувався на основі Гадяцького, щоправда пункт про окреме Руське князівство було вилучено.  Це спричинило політичний розкол українського суспільства. Ю. Хмельницький залишився без підтримки. Почався поділ території України на Правобережну, яка визнавала польську владу, і Лівобережжя, під­владну Московській державі. В обох частинах Української держави в 1663 р. було встановлено окремі гетьманати: на Правобережжі в січні 1663 р. козацька рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю (1663—1665 рр.), на Лівобережжі після короткого гетьма­нування Я. Сомка (1662 р.), якого не визнала Москва, 27 червня 1663 р. на Чорній раді в околицях міста Ніжина обрали гетьманом Івана Брюховецького (1663—1668 рр.).

Гетьманування Павла Тетері 1663-1665 рр. Спираючись на підтримку Польщі Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Восени 1663 р. розпочався похід на Лівобережну Україну за підтримки королівських військ. Але він не приніс ніякого результату, оскільки на Правобережжі розпочався антигетьманський виступ і Тетеря змушений був повернутись. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в таємних зв'язках з московським урядом та розстріляли. Антигетьманське повстання було спричинене поверненям польських порядків. За таких складних умов у липні 1665 р. Тетеря зрікся булави.

Гетьман Іван Брюховецький 1663-1668 рр. Боротьбу за булаву Брюховецький розпочав з допомогою московського царя і завжди орієнтувався на нього, брехливимиобіцянками він переманив на свою сторону козацьку голоту, яка фактично і обрала його гетьманом на Чорній раді 1663 р. Як гетьман він всяко обежував права козаків та міщан, зокрема збільшив оподаткування та обмежив місцеве самоврядування. За підтримки московських окупаційних військ здійснив спробу поширення своєї владиі  на Правобережжя, але зазнав поразки. У 1665 р. відвідав Москву, де підписав Московські статті, які передбачали збільшення російських військ на території Гетьманщини, а вибори гетьмана мали бути анонсовані царем. В обмін на зраду національних інтересів Брюховецький отримав боярство та численні маєтки.

Андрусіївське перемир'я. Козацька держава розпалася на дві частини з протилеж­ною політичною орієнтацією, що боролися між собою: одна — на боці Польщі, інша — на боці Москви. Українська державність опинилася в стані глибокої кризи. Незабаром цей розподіл був закріплений. У 1667 р. вселі Андрусово, під Смоленськом, між Московією та Річчю Поспо­литою було укладено угоду про перемир'я на13,5 року (Андрусівське перемир'я ). За його умовами воєнні дії між Московією та Польщею припинялись на 13,5 років. Розподіл Гетьманщини відбувався по Дніпру, Київ переходив на два роки під вплив Москви. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.

3. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60-80-х рр. ХVII ст.

Гетьман Петро Дорошенко 1665-1676 рр. Становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир'я, вима­гало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою особистістю став гетьман П. Дорошенко (1665—1676 рр.). Він зумів приборкати анархію, що панувала на Правобережжі, відновити діяль­ність органів влади і зміцнити свою владу. Своїм першочерговим завданням П.Дорошенко вважав об'єднання двох частин України. В 1668 р. після успішного антимосковського повстання на Лівобережжі Дорошенка було оголошено гетьманом обох боків Дніпра.

Мал. 4. Петро Дорошенко

Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула з про­позиціями, на яких Україна погоджувалась прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави мають перебу­вати всі українські землі від річки Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати авто­номію; туркам і татарам заборонялося вмежах України руйнувати поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість цих умов турецький султан Мехмед IV прийняв. У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розта­шувалося під Хотином. Об'єднане військо взяло в облогу Кам'янець-Подільський і незабаром його здобуло. Далі воно рушило на Львів.

Завдані поразки змусили поляків ужовтні 1672 р. підписати з Туреччиною Бучацький мирний договір , за яким Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протек­торатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини. Східне Поділля переходило до Туреччини, а решта Правобережжя залишалася під владою поляків. Польща зобов'язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за об'єднання України сподівався на допомогу Туреччини. Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Речі Посполитої від ПравобережноїУкраїни й наприкінці 1673 р. розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. У вересні 1676 р ., коли московська армія оточила Чигирин, П. До­рошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків В.Смолія і В.Степанкова, за­вершився останній етап Української національ­ної революції (1648—1676 рр.).

Гетьманування Дем'яна Многогрішного 1669-1672 рр. Після втрати контролю Дорошенком над Лівобережною Україною, під тиском Москви Многорішний змушений був погодитись на повернення під владу царя. 9 березня 1669 р. було укладено Глухівські статті, які передбачали російські війська у 5 містах Лівобережної України; козацький реєстр становив 30 тисяч; та заборона гетьману вести зовнішню політику. Такі мінімальні поступки зі сторони Москви були зумовлені бажанням уникнути антимосковського повстання та зміцнити своє становище у боротьбі з Дорошенком.

Гетьман Іван Самойлович 1672-1687 рр. Своє гетьманування Самойлович вже традиційно для лівобережних гетьманів розпочав з укладення Конотопських статей, які порівняно з попередніми Глухівськими ще більше обмежували права України. Зокрема, гетьман обмежувався не лише у відносинах з іншими державами, але і з правобережним гетьманом Дорошенком; гетьман позбавлявся права карати старшину без відома Москви; козацькі посли не мали права брати участьв  переговорах із представниками Польщі в Москві стосовно України. Характерною рисою гетьманування Самойловича стало прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою, проте абсолютна промосковська орієнтація зробили Самойловича виконавцем прагнень царя на Лівобережній Україні.

Мал. 5. Дем'ян Многогрішний

Мал. 6. Іван Самойлович

 Чигиринські походи та гетьман Юрій Хмельницький. Зречення Дорошенком гетьманства зовсім не входила в плани Османської імперії, саме тому Стамбул вирішив в своїх цілях використати Юрія Хмельницького, якого було проголошено князем Сарматії. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Метою цього війська було здобуття гетьманської столиці - Чигирина, але підхід московського війська з Самойловичем змусило османів відступити. Вже в 1678 р. 200-тисячна армія турок оточила Чигирин, який московити просто підірвали не витримавши облоги. Влада князя Сарматії поширювалась лише на Поділля, але панував він не довго, турки стратили його в 1685 р. Боротьба між Московським царством та Туреччиною і Кримським ханством завершилась 13 січня 1681 р. підписанням мирного договору у Бахчисараї. За цим договором кордон між Османською імперією та Московією встановлювався по Дніпру; Стамбул отримував Північну Київщину, Брацлавщину та Поділля.

"Вічний мир" 1686 р. Бахчисарайський мир не був вигідним для Речі Посполитої, яка скориставшись поразкою Османської імперії під Віднем 1683 р. відновила контроль над більшою частиною Правобережної України. А вже 6 травня 1686 р. в Москві між Польщею та Московією було укладено новий - "Вічний мир". За яким, Польща визнавала Лівобережну Україну, Київ за Московією; Польща отримувала Північну Київщину, Волинь та Галичину; Поділля до 1699 р.залишалось в складі Османської імперії, після чого також було включеним до Речі Посполитої.

Кримський похід 1687 р. Уклавши "вічний мир" з Польщею Москва зобов'язалась долучитись до антитурецької коаліції, головне завдання Москви полягало у ліквідації турецько-татарських володінь на Чорному та Азовському морях. Саме тому в 1687 р. 100-тисячна армія московитів та козаків рушили на Крим, командував походом Василь Голіцин. Але військо не дійшло навіть до Криму, шукаючи виних Голіцин скориставшись невдоволенням козацької старшини Самойловичом, заарештував його та вислав до Сибіру, гетьманом 25 липня 1687 р. було обрано генерального осавула Івана Степановича Мазепу. 

4. Запорізька Січ та Слобожанщина у другій половині XVII ст.

Запорізька Січ завжди була особливою одинецею у складі Гетьманщини, саме звідси і розпочався виступ Богдана Хмельницького, проте згодом гетьмани мали чимало конфронтацій з козацькими низами, які бачили в пануванні старшини та гетьмана загрозу своїм правам та свободам. Найвидатнішим кошовим отаманом другої половини XVII ст. був Іван Сірко, який уславився своїми переможними походами проти турків та татар, брав участь у Національно-визвольній війні. Саме тому царський уряд завжди ставився упереджено до Січі, вбачаючи в ній загрозу для свого панування. Вже в 1663 р. на січі було розміщено московські війська, Андрусіївське перемир'я та "вічний мир" ще більше ускладнили становище Січі, адже фактично було встановлено спільний польсько-московський контроль за Запорізькою Січчю.

Основою господарського життя Січі був зимівник, в другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилась. Розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою набігзі сторони турок та татар. Тому головну роль відігавало скотарство, особливо конярство. Важливу роль відігравали і промисли, зокрема рибальство, мисливство, бджільництво. Значного розвитку досягло на Січі і ремісниче виробництво. Особливу роль відігравала і торгівля, головним товаром був хліб, купували запорожці переважно зброю, боєприпаси, сукно, папір. Головним торговельними партнерами

Слобожанщина. Землі на схід від Гетьманщини в 30-х рр. XVII ст. почали заселятись українськими переселенцями. Царський уряд всіляко зацікавлений у залюдненні порубіжних земель заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від турок та татар. Так в 1654 р. було засновано Харків, такі поселення були звільнені від податків, тому їх називали слободами. Звідси і походить назва цілого краю - Слобожанщина. Особливістю цих земель було право на козацьке самоврядування, що його Москва на початку колонізації зберігала за українцями. Права українських поселенців закріплювались царськими жалуваними грамотами. 

Мал. 7. Карта. Україна в другій половині XVII ст.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1658 р., вересень - укладення українсько-польського договору в Гадячі. 

1658-1659 рр. - українсько-московська війна.

1659 р. - Конотопська битва.

1660 р., вересень-жовтень - Чуднівська воєнна кампанія.

1663 р., червень - Козацька Чорна рада в Ніжині.

1667 р., 30 січня - Андрусівське перемир`я між Москвою та Річчю Посполитою.

1669 р., березень - Старшинська рада в Корсуні разом з Петром Дорошенком ухвалила визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною.

1672 р. - Бучацький мирний договір між Річчю Посполитою та Туреччиною.

1677 р., серпень-вересень - Перший чигиринський похід турецько-татарського війська.

1678 р., липень-серпень - Другий чигиринський похід похід турецько-татарського війська.

1681 р., січень - Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Туреччиною та Кримським ханством.

1686 р. - підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові.

1686 р, травень - "Вічний мир" між Москвою та Польщею.

1687 р., травень-червень - Перший Кримський похід.

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ. МАЗЕПА.

1. Гетьман Іван Мазепа

Після укладення «Вічного миру» для Московії склалися спри­ятливі умови для активізації боротьби за Північне Причорномор'я і припинення турецько-татарських нападів. Із цією метою в 1687 р. було здійснено спільний Кримський похід 150-тисячного московсько­го і 50-тисячного козацького війська на чолі з князем В. Голіциним і гетьманом І. Самойловичем. Похід завершився повним провалом. Провину за це поклали на І. Самойловича, що стало приводом до усунення його з гетьманства. Улітку 1687 р. на річці Коломак (при­тока Ворскли), за наказом В. Голіцина відбулися вибори нового гетьмана. Гетьманська булава дісталася генерально­му осавулу Івану Мазепі (1687—1709 рр.).

25 липня 1687 р. було ухвалено новий україно-московський договір — Коломацькі статті, які базувалися на основі Глухівських статей, вони містили такі положення:

o    декларативне підтвердження 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини (зокрема, звільнення маєтностей від дер­жавного оподаткування);

o    заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її «урядах» без дозволу царя;

o    гетьману заборонялося самостійно вступати в дипломатичні відносини з іншими державами, а та­кож він був зобов'язаний дотримуватися «Вічного миру» з Польщею (по суті, він не повинен був нама­гатися повернути під свою владу Правобережжя);

o    гетьман був зобов'язаний за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму і Туреч­чини;

o    у містах Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин й Остер, як і раніше, розташовувалися російські воєводи із залогами, а в столиці Гетьманщини— Батурині — російський стрілецький полк для контролю над гетьманом;

o    запровадження спеціальної статті, яка пояс­нювала відносини між Гетьманщиною і Московською державою: заборонялося «голосоми спущать», що... Малоросійський край гетьманського регименту», а лише говорити, що він є складовою єдиної держа­ви московського царя;

o    забезпечити вільний перехід із Московської держави в Україну;

o    гетьманський уряд був зобов'язаний «народ малороссийский всякими меры и способы с вели­короссийским народом соединять и в неразрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением».

Зовнішня політика Івана Мазепи. На першому етапі гетьмануван­ня Мазепа дотримувався політики добрих відносин із Москвою: придушував народні рухи, посилав козацькі полки в далекі північні райони за межі Гетьман­щини. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. Вже в 1689 р. відбувся Другий кримський похід, в якому взяв

Мал. 1. Гетьман Іван Мазепа

участь Мазепа та 40 тисяч козаків. Цього разу російсько-українське військо дійшло до Перекопу, але вимушене повернутись назад, оскільки гостро відчувалась нестача продовольства та внутрішні суперечності серед командування. Для Гетьманщини ця кампанія мала негативні наслідки, оскільки населення обурювалось величезним витратам на реалізацію царських планів.

Внутрішня політика. У соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на козацьку старшину та українську шляхту, прагнучи пе­ретворити їх на привілейований соціальний стан. І. Мазепа сприяв зростанню великого старшинського і монастирського землеволодін­ня, упорядкуванню панщини для селян (два дні на тиждень). За роки свого гетьманування він видав понад тисячу універсалів про передачу старшині, монастирям та великим купцям у володіння со­тень сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав близько 100 тис. селян в Україні та 20 тис. селян у Росії. Наслідком такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан, загос­трення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Крім того, Мазепа здійснив перепис козацького стану, ускладнивши тим самим перехід до нього з інших суспільних станів. 

Важливу роль відігравав курс на створення козацької еліти, з цією метою розвивася інститутбунчукових товаришів, а згодом з'явилися значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї, готуючи таким чином майбутніх державних та культурних діячів. Отримуючи у володіння поселення, старшина, шляхта й монас­тирі часто змушували козаків виконувати різні повинності, випису­вали їх із реєстру, перетворювали на підданих, відбирали землі Проте воєнні потреби вимагали існування боєздатного козаць­кого війська. У 1698 р. козаків було поділено на спроможних вико­нувати воєнну службу (виборних) і неспроможних (підпомічників), які мали допомагати виборним у веденні госпо­дарства.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики І. Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, архітектури, літера­тури, книгодрукування гетьман укладав вели­чезні кошти з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, ще лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є тон факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Так, у Києві коштом гетьмана Мазепи було збудовано новий Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею та трапезною палатою в Пустинно-Микілівському монастирі, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. За гетьманування Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву, а також Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями. Внесок Мазепи в розвиток архітектури й будівництва був на­стільки значним, що тогочасний архітектурний стиль дослідники називають «мазепинським бароко».

Мал. 2. Церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.

Мал. 3. Богоявленський собор Братського монастиря в Києві.

Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Гетьман Мазепа прагнув об'єднати всі українські землі під своєю булавою, тому ніколи не випускав з-під уваги Правобережжя, яке після численних війн було пусткою. Саме для вирішення цієї проблеми  полсьький король Ян ІІІ Собеський в 1685 р. відновив полково-сотенний устрій на Правобережжі. Але вже в 1699 р. мирний договір Польщі з Туреччиною усунув потребу Варшави в козаках, тому було видано наказ розпустити правобережні полки. У відповідь в 1702 р. розпочалось повстання під проводом Семена Палія, швидко поширюючись повстанський рух становив загрозу для Москви, тому війська гетьмана Івана Мазепи в 1704 р. придушили це повстання, а Правобережжя перейшло під владу Мазепи.

2. Північна війна та Україна

Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не торкала­ся інтересів України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на території Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використо­вували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Паралельно відбувався наступ на права Гетьманщини та козаків, це все примушувало гетьмана замислюватись над подальшими відносинами з Москвою. Саме з цією метою Мазепа в1704-1705 рр. розпочав таємні переговори з противниками Москви, польським королемСтаніславом Лещинським, який мав допомогти Мазепі налагодити відносини з королем Швеції, що і відбулось в 1706 р.

Антиколоніальне повстання Івана Мазепи. У 1708 р. Карл XII із 35 -тисячною армією вирушив у похід на Москву. Шведський король рушив в Україну, де сподівався на допомогу

Мал. 4. Король Швеції Карл ХІІ

І. Мазепи. Гетьман не був готовий до походу шведів на Москву саме через територію України, оскільки це означало що основним театром воєнних дій стане саме Україна. Ситуація ускладннювалась і тим, що про відносини гетьмана з шведським королем знала лише обмежена частина козацької старшини. 24 жовтня 1708 р. Мазепа виступив на зустріч з Карлом ХІІ на чолі чотиритисячного війська. Вже 29-30 жовтня 1708 р. було укладено українсько-шведський договір, який передбачав незалежність України, гетьман мав забезпечити шведське військо провізією та квартирами.

Дізнавшись про наміри І. Мазепи, частина козаків його залишили, оскільки не зрозуміли несподіваної зміни поглядів гетьмана, який напередодні закликав бути вірними російському цареві й боротися зі шведами. Основна маса українського населення розглядала шведів як за­гарбників. Також далася взнаки непопулярна соціальна політика гетьмана в попередні роки. Дізнавшись про це, Петро І діяв швидко і рішуче. Він наказав О. Меншикову розгромити гетьманську столицю Батурин, де були великі запаси зброї, артилерії та продовольства. Долю Батурина ви­рішила зрада. Полковник І. Ніс показав таємний хід у місто. Через нього російські війська проникли в місто і вчинили погром. Місто було спалене, а населення знищене. Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою, цим каральним актом Москва намагалась залякати українців від підтримки Мазепи.

І. Мазепу було оголошено зрадником. На старшинській раді в Глухові новим гетьманом було обраноІвана Скоропадського (1708— 1722 рр.). 12 листопада 1708 р. в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церквоне прокляття - анафему Мазепі.Водночас анафему виголосили і в Москві. Петро І продовжував каральні заходив Україні. У квітні 1709 р. російські війська під командуванням П. Яковлева здійсни­ли каральний похід на Січ, у результаті якого вона була знищена. Це була своєрідна відповідь царя на приєднання 8-тисячного війська запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком до гетьмана Івана Мазепи.

Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл ХІІ відновив наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків та курськ, але для цього потрібно було взяти добре укріплену Полтаву, 1 травня розпочалась облога. Вирішальна битва відбулась 27 червня 1709 р. під Полтавою і завершилася цілковитою поразкою Карла XII й Мазепи. Причини поразки полягали у нерівності сил, шведській 30-тисячній армії прогтистояла 50 тисячна армія московитів. 30 червня Меншиков змусив капітулювати відступаючу шведську армію. Карл ХІІ та Мазепа вирушили до Бендер, де гетьман і помер 22 вересня.

Мал. 5. Полтавська битва (Мартенс, 1726)

3. Гетьман Пилип Орлик та його конституція

16 квітня 1710 р. під Бендерами відбулася ко­зацька рада. Новим гетьманом було обрано найближ­чого сподвижника І. Мазепи генерального писаря його уряду Пилипа Орлика (1672—1742 рр.). Він очолив першу українську політичну еміграцію в За­хідній Європі й уряд в екзилі (еміграції). Під час козацької ради 16 квітня було прий­нято написаний ним документ «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (пізніше цей документ дістав назву «Конституція Пилипа Орлика»). Це була угода між старшиною і запорозь­кими козаками з одного боку та гетьманом — з ін­шого. Конституція обмежувала права гетьмана й передбачала створення представницького орга­ну — Генеральної ради. У ній були закладені основи принципу розподілу законодавчої, ви­конавчої та судової влади, упроваджувалась виборність посад. 

10 травня 1710 р. було укладено новий українсько-шведський договір, в якому Швеція виступала гарантом незалежності та територіальної цілісності. Вже протягом 1711 р. Пилип Орлик зумів організувати антимосковську коаліцію у складі Швеції, Криму та Туреччини. Вже наприкінці березня 1711 р. Орлик з успішними боями підійшов до Білої Церкви,

Мал. 6. Гетьман Пилип Орлик

але нестача артилерії та продовольства змусили відступати назад до Бендер. Петро І у відповідь оголосив війну Туреччині та вирушив на Молдову, де в липні царське військо було оточене турками і після великого хабаря великий візир відпустив росіян. У 1714 р. Орлик змушений вийхати в Західну Європу, де продовжував спроби організації антимосковської коаліції.

Перехід І. Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для розгортання терору. Поступово звужувалася влада гетьмана. Воєводи отримали право втручатися у внутрішні справи козацької України. Для на­гляду за гетьманом був приставлений царський міністр-резидент (із 1710 р. їх уже було двоє ). У 1708—1709 рр. запровадився губернський устрійпри збереженні полково-сотенного. Гетьманщина, а з 1719 р. і Слобожанщина входили до Київської гу­бернії, яка поділялася на провінції. До того ж росіянам стали надаватися великі землеволодіння в Україні, що спричинило виникнення великих територій, непідконтрольних гетьману. 1720 р. Петро І обмежив функції Генерального суду.

Посилилося втручання російського уряду в економічне жит­тя: українські товари дозволялося вивозити за кордон лише через російські прибалтійські порти, і до того ж не українськими купця­ми. Дедалі частіше козаків стали використовувати за межами Гетьманщини: на будівництві каналів, фортець, у військових похо­дах тощо. У той же час господарства козаків на батьківщині зане­падали. Крім того, населення Гетьманщини страждало від постоїв російських військ.

4. Гетьманщина після Полтавської битви

Іван Скоропадський. Діяльність І. Скоропадського в цих умовах була дуже обережною. Він усіляко намагався засвідчити свою вірність цареві. Це допомогло йому утримувати гетьманську владу, але, водночас, розгортання царської політики сприяло обмеження гетьманської влади. Разом із тим Скоропадський проявляв порядність і в мі­ру своїх сил намагався захистити українську автономію. У соціальній політиці І. Скоропадський продовжував політику І. Мазепи. Він роздавав землі старшині й монастирям. За його правлін­ня близько 30% оброблюваних земель пере­бувалов приватній власності старшини, деякі з них перетворювалися на справжніх земельних магнатів.

Посилення колоніальної політики Росії. 29 квітня 1722 р. Петро І видав указ про запровадження Малоросійської колегії, яка повинна була контролювати дії гетьмана. Ця новина приголомшила І. Скоропадського й остаточно піді­рвала його здоров'я. По смерті гетьмана всю владу в Геть­манщині перебрала на себе Малоросійська колегія у складі шести російських офіцерів начолі з бригадиром С. Вельяміновим. Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, а доручив наказному гетьману П. Полуботку (1722—1723 рр.) слу­хати колегію. П. Полуботок згуртував навколо себе старшинську опозицію, роз­почав судову реформу (зробив Генеральний суд колегіальним, уста­новив порядок подання апеляцій), розгорнув боротьбу з хабарниц­твом. Він звертався зі скаргами в Сенат (верховний розпорядчий орган Російської імперії) на порушення Малоросійською колегією українських законів і традицій, наполягав дозволити провести ви­бори нового гетьмана.

У серпні 1723 р. представники старшинської опозиції в ко­зацькому таборі на річці Коломак склалитак звані Коломацькі чолобитні на ім'я царя, у яких вимагали скасувати запроваджені Малоросійською колегією податки й дати дозвіл на обрання геть­мана. Коли ці чолобитні отримав Петро І, то наказав ув'язнити П. Полуботка і 15 опозиційних українських старшин у Петропавлівській фортеці. Не витримавши такого стану і допитів. 18 грудня 1724 р. наказний гетьман П. Полуботок помер.

Мал. 7. Павло Полуботок

Мал. 8. Данило Апостол

Після смерті Петра І уряд Росії змінив політику щодо козацької України. Наростання невдоволення діяльністю Малоросійської колегії і загро­за нової війни з Туреччиною спричинили її скасування в 1727 р. і деяке пом'якшення російської політики в українському питанні. Було дозволено провести вибори гетьмана. Ним став 73-річний мир­городський полковник Данило Апостол (1727—1734 рр.). Діяльність гетьмана визна­чалася «Рішительними пунктами» 1728 р. Нова угода дозволяла гетьману вирішувати лише прикордонні проблеми з Польщею та Кримом, але під наглядом російського резидента. Отже, цей документ важко навіть назвати двостороннім, це скоріше був нормативний акт верховної влади, який регулював внутрішнє життя Гетьманщини, як частини імперії.

Гетьман здійснював активну внутрішню політику: провів ревізію земельної власності,впорядкував бюджет, домігся зменшення кількості російських військ натериторії Гетьманщини. Було проведено генеральне слідство про маєтності, в державне користування було повернено чимало земель. Здійснюючи реформу фінансів, Апостол вперше встановив точний бюджет державних видатків. Також було визначено способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини. Долаючи опір Москви, Апосто відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників.

Після смерті Д. Апостола російський уряд заборонив вибори гетьмани. Гетьманщиною керувало«Правління гетьманського уряду» на чолі з князем Шаховським. Роки «Правління гетьманського уряду» про­ходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734—1739 рр.).Російське військо пе­ребувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції лишали населеннянай необхіднішого. Єдиним здобут­ком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії. Правління гетьманського уряду тривало до 1750 р. Відзначалось своїм свавіллям та абсолютним нехтуванням прав українців. Все це призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації та соціально-економічного становища.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1683 р. - участь козацького загону на чолі Семеном Палієм в складі польської армії в обороні Відня.

1685 р. - польський король Ян Собеський на зруйнованому Правобережжі надав козацтву "прадавні привілеї та вільності", заохочуючи знову заселяти Правобережну Україні.

1687 р. - підписання І. Мазепою Коломацьких статей з Московією.

1689 р. - другий Кримський похід.

1699 р. - укладення мирного договору між Річчю Посполитою та Туреччиною.

1702-1704 рр. - національно-визвольне повстання проти поляків на чолі з Семеном Палієм на Правобережній Україні.

1704 р. - І. Мазепа займає Правобережну Україну та арештовує С.Палія. Фактично І.Мазепа стаєгетьманом Правобережної та Лівобережної України.

1708-1709 рр. - повстання гетьмана І. Мазепи.

1709 р., 27 червня - Полтавська битва.

1710 р ., 5 квітня - обрання Пилипа Орлика гетьманом в еміграції. Ухвалення Конституції Пилипа Орлика.

1711 р., весна - похід козацьких загонів  П.Орлика на Правобережну Україну.

1711 р., травень-червень - Прутський похід російської армії Петра І.

1722-1727 рр. - діяльність Першої Малоросійської колегії.

1723 р. - подання Петрові І Коломацьких чолобитних.

1734 р. - заснування Нової (Підпільненської) Січі.

1734-1750 рр. - діяльність "Правління гетьманського уряду".

1750 р. - Обрання гетьманом Кирила Розумовського. 

1 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.

1. Особливості розвитку культури 

Українська культура напри­кінці XVII — у першій половині XVIII ст. розвивалася в су­перечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури збоку гетьманів, загальне національне підне­сення сприяли розвитку української культури, з іншого — її роз­виток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. XVIII ст. Україною прокотилася перша хвиля русифікації. Проте в цей період ще переважали тенденції, що зумо­вили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунту­валася на двох основах: попередньому розвитку української культу­ри та впливу західноєвропейського бароко.

На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу вченим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові в1687 р. Іншим кроком царату були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування.

Освіта. Наприкінці XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишав­ся відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали переважно дяки. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання. Саме в цей період на Гетьманщині набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань приканцеляріях, де викону­вали різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною була про­фесійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти в січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів.

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи, їхня загальна кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала, наприклад в семи полках Гетьманщини налічувалось близько 866 шкіл. Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Значним освітнім центром став Хар­ківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія. У колегіумах вивчали старослов'янську, українську, поль­ську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику, фізику, медицину, історію, географію, ас­трологію (астрономію), музику.На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та ін.

Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (від 1632 р.) та Львівським університетом (від 1661 р.). Києво-Могилянський колегіум за організа­ційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Після тривалих клопо­тань у 1694 р. колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий нав­чальний заклад. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів. Проте вже за декілька років їх кількість зменшилася до165 осіб. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдови та південнослов'янських країн.

Мал. 1. Головний будинок Києво-Могилянської академії в XVII ст.

Книгодрукування. Поширення грамотності серед населення спри­яло розвитку книгодрукування. Найбільшою друкар­нею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні. Найбільшими видавничими центрами залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Важливу роль відігравала й Чернігівська друкарня. Книги друкувалися українською, церковнослов'янською, латинською та польською мовами. Прикметною рисою книгодрукування, попри заборони Синоду Російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зро­бив книжки більш доступними для широкого кола читачів.

2. Розвиток літератури та театру

Від другої половини XVII ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:

o    зберігався зв'язок літератури з релігійним світоглядом;

o    мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;

o    усе виразніше проявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

o    головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко. Найбільш яскраво барокові риси проявляються в поезії. Пое­тичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних. Громадсько-політична поезія пов'язана з Національно-визволь­ною війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. Творцями релігійно-філософської поезії були представники духів­ництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало. С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напрямку найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей.  Важлива роль належить діяльності Климентія Зиновіїва, він був першим українським поетом хто оспівав працю. Також він уславився як один з перших фольклористів.

Мал. 2. Стефан Яворський

Мал. 3. Феофан Прокопович

Великою популярністю користувалися епі­грами. Значної популярності набула й сатирична віршована література. Серед прозової літератури найбільше зна­чення залишається за полемічною богословсь­кою. До богословської літератури належать і проповіді. Їх авто­ри викривають вади суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ'ю, прагнення миру, злагоди та спокою, засуджу­вали підступність, зрадливість, лицемірство, моральну розпусту. Продовжує розвиватися й агіографічний жанр(опис житій свя­тих). Великий пласт літературного доробку складає історична літе­ратура. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до остан­ньої чверті XVII ст. (автор невідомий).

Козацькі літописи. У XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національно-визвольної війни. У 1702 р. з'явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Найпопулярнішими творами ста­ли праці С. Величка «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» і Г. Граб'янки «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»).

Продовжувало розвиватися й театральне мистецтво. Найбільш популярним, як і раніше, був вертеп. Вертепні вистави дуже урізноманітнилися —нових персонажів брали з казок, легенд, переказів. Значно розширилася народно-побутова частина вертепного дійства. Шкільний театр та шкільна драма найбільшого розвитку досягли в Києво-Могилянській академії, де написання та розігрування драм було обов'язковою складовою навчального процесу. Дійства шкільного театру розподілялися на різдвяні та великодні. Найпопулярнішими драмами були «Комедіяна день Рождества Христова» Д. Туптала та «Слово про збурення пекла». Шкільна драма поступово ускладнюва­лася, виникали її різноманітні форми — повчальні та історичні драми тощо. Під час вистав використовувалися декорації, бутафорії, сценічні ефекти. Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглась до нашого часу, датується 1674 р., називається вона "Про Олексія, чоловіка Божого". 1705 р. в Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича "Володимир".

3. Розвиток музики, архітектури та образотворчого мистецтва

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осоередком розвитку музичного мистецтва, де навчання музиці та співу вважалось обов'язковим предметом. У хорі студентів налічувалось близько 300 осіб. Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийщов указ про створення співацької школи. Особливого розвиненим музичне мистецтво  було при дворі останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, де існував професійний оркестр та оперний театр. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Архітектура українського бароко. Загальноєвропейські  риси бароко в Україні втілювались дуже своєрідно. Для архітектурних споруд, що постали за тих часів дослідники використовують термін козацьке бароко. Найбільшого розвитку воно досягло за Івана Мазепи. Його коштом було споруджено близько десяти храмів. Багато храмів збудовано коштами інших гетьманів та козацької еліти. За рахунок стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька храмів по дорозі з Стародуба до Києва. Справжніми шедеврами стали спорудиПреображенського собору Мгарського монастиря Лубен, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, церква Катерини в Чернігові.

Мал. 4. Георгіївський собор Видубицького монастрия

Мал. 5. Будинок Чернігівського колегіуму

Найсуттєвішою відмінністю барокового храму від храму княжого, було те, що він не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків. Внутрішній простір був позбавлений чітких меж, стіни вигинаються, подрібнюються, створюючи враження нескінченності. Характерною рисою розвитку архітектури зазначеного періоду було зростання уваги до цивільних споруд, наприклад корпус Київської академії. Одним  з найвидатніших архітекторів тих часів був Йоган Шедель, який і спроектував другий поверх з церквою над корпусом Київської академії.

Образотворче мистецтво. Найвидатнішими майстрами графіки кінця XVII - початку XVIII ст. були Олександр та Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський. Саме цим майстрам належать величезна кількість першокласних графічних творів, сповнених символічного змісту та пишної алегоричної театральності. В 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Український іконопис зазнав меншого впливу бароко ніж графіка. Найвидатнішими майстрами малярства були Іван Руткович, Йов Кондзелевич. Варто зазначити, що іконопис продовжував грунтуватись на руську живописну традицію. Від тих часів збереглось чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою. Найчастіше народні іконописці звертались до образу Божої Матері. Великого поширення набула ікона Покрови. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, яскравим прикладом є портрет полковникаМихайла Миклашевського та Григорія Гамалії. Особливо популярним було зображеннякозака Мамая, протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.

Мал. 6. Ікона Вознесіння. Й. Кондзелевич

Мал. 7. Портрет Григорія Гамалії

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1674 р. - надруковано "Синопсис";

1687 р. - підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові;

1702 р. - в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича;

1705 р. - в Києві поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича "Володимир";

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА

1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський

Після смер­ті гетьмана Д. Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду», який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний Петербург переглянув свою політику стосовно України.

Мал. 1. Гетьман К. Розумовський

Сподівання на покращення становища бу­ли пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра ІЄлизавети Петрівни. Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глухові розширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.). Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.

Впродовж 1760—1763 рр. провадилась судова реформа, що започат­кувала розмежування влади за ознакою владних повноважень: на ви­конавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд, у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи (по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять) поділялися на два судові повіти, у яких створювалися зем­ський (для розгляду цивільних справ) і підкоморський (для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв пол­ковник. Судді обиралися старшиною.

К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті. Так, усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й різ­нокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення української автономії, так вже в 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами навіть не могло бути і мови. 

Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р. на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини

Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці. В другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких призначав уряд.  Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено  Слобідсько-Українську губернію. Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції українців. 

Ліквідація гетьманщини. У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III. Пробувши імпе­ратором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його бу­ло усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II. К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення нової імператриці лікві­дувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p . вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьман­щини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев. Колегія складалася з чо­тирьох російських чиновників і чотирьох генераль­них старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp. колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.

Першим кроком нового генерал-губернатора бу­ло проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії зе­мельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис). Були переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного суду. У той же час «для охорони на­родних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.

В 1781 р.  на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської. Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р. указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської армії. Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства", яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством. Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси, які не могли суперечити інтересам імперії.

3. Ліквідація Запорізької Січі

Причини знищення Січі. Економічний комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова: існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ  була колискою національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.

Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеліянесподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточи­ли січову фортецю. Зваживши на нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані.  Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.

Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов.  Олія. ХІХ ст.

Доля козаків після ліквідації Січі. Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили ту­рецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.

Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі

4. Гайдамацький та опришківський рухи

Посилення соціально-релігійного гніту на Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р.на чолі з козаком Верланом охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.

Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію, суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши 10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя, займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляківЖаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані - однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти, який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червня оточили гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили Коліївщину.

Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.

Опришки. Опришками називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту, вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр.  Партизанська тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.

5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.

Національно-визвольні рухи значно послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою, що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої. Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну. Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія, які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі Речі Посполитої.

Мал. 5. Поділи Речі Посполитої

Діяльність автономістів. Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом, було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791 р. доБерліна з Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською імперією.

6. Особливості розвитку культури.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст.Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми. Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище. На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне па­нування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Право­бережжі функціонували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами.

Величезне значенняв розвитку освіти мала Києво-Могилянська академія. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії. Падінню престижу академії спри­яло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської сто­лиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від сту­дентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукуван­ня. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами.

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж ба­гатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток українсь­кої історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоден­ники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, деталь­но змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичем віршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централіза­торської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич. Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох вір­шованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

Мал. 6. Григорій Сковорода

Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Ско­ворода приділяв тому, як людина може стати щас­ливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпе­чувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотріб­ного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій поло­вині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічни­ми захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шу­кав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отрима­ли схвалення багатьох закордонних академій наук.

Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808). Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила РозумовськогоГлухів став музичною  столицею України.

Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври. Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський, саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належитьЙогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.

Мал. 7. Собор святого Юра у Львові

Мал. 8. Домініканський костел. Львів

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1764 р. - остаточна ліквідація гетьманства.

1764-1786 рр. - діяльність Другої Малоросійської колегії.

1765 р. - лквідація козацького устрою на Слобожанщині.

1768 р. - козацько-селянське повстання на Правобережній Україні під проводмо Івана Гонти та Максима Залізняка відоме як Коліївщина.

1768-1774 рр. - російсько-турецька війна.

1772 р. - Перший поділ Речі Посполитої, приєднання до Австрійської імперії Галичини.

1774 р. - підписання між Туреччиною та Російською імперією Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Проголошення незалежності Кримського ханства.

1775 р. - приєднання до Австрійської імперії Буковини.

1775 р. - знищення царським урядом Нової Січі та ув`язнення останнього запорожського кошового П. Калнишевського.

1775 р. - остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.

1779 р. - спорудження у Самарі (нині Новомосковську) дерев`яного Троїцького собору заввишки 65 метрів за проектом Я. Погребняка.

1782-1786 рр. - скасування царським урядом усіх адміністративних і судових установ Гетьманщини. Ліквідація української автономії.

1783 р. - царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.

1783 р. - царський указ про ліквідацію Кримського ханства та приєднання Криму до складу Російської імперії.

1785 р. - видання Катериною ІІ "Жалуваної грамоти дворянству" й урівняння козацької старшини в правах із російським дворянством.

1787 р. - відкриття першої спеціальної медичної школи в Єлисаветграді.

1787-1791 рр. - російсько-турецька війна.

1791, р. квітень - місія В. Капніста до Берліна, яка мала заручитися підтримкою Прусії у випадку повстання на Лівобережжі проти російського ярма.

 1792 р. - переселення задунайських козаків на Таманський півострів, початок формування Кубанського козацького війська.

Скачати атлас з історії України 8 клас можна тут