Короткий курс історії України 9 клас

1 ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній (Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

o    повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);

o    відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);

o    контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах

Мал. 2. Іван Котляревський.

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав  причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр. Остання закінчилися підписанням уберезні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.

Мал. 3. Устим Кармалюк.

Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великийселянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк.  Улютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

5. Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов'янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі  першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов'ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.

	є
Мал. 4. «Всевидяче Око» - масонський символ на купюрі 1 долар США.	Мал. 5. Символ вільних каменярів.

6. Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині.Очолив товариство Павло Пестель. Програмний документ Південного товариства отримав назву«Руська правда». Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в«Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та  Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки.29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.

Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року.

7. Польське повстання 1830–1831 рр.

Після Віденського конгресу 1814–1815 рр. значна частина польських територій увійшла до складу Російської імперії. Проте багато поляків не полишали надій на відновлення власної державності. Отож, після декабристського руху почалася активізація поляків на ниві відновлення незалежності Речі Посполитої. Так, протягом 1830–1831 рр. тривало польське повстання на чолі з І. Лелевелем, яке почалося у листопаді 1830 р. у Варшаві (ще одна назва «Листопадове»). Польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Проте українські селяни не підтримали визвольного руху поляків, оскільки вороже ставилися до поляків-поміщиків, а самі поміщики боялися повторення гайдамаччини. Розбіжності між повсталими та простим народом використав російський уряд, він пообіцяв селянам свободу за затримку повстанців та помилування тим хто здасться. Уже у вересні 1831 р. повстання було придушено.

8. Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. центром національно-визвольного руху став Київ. У 1846–1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Програмними документами товариства були: «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї. Товариство проіснувало 14 місяців, але вже після доносу студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. воно було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання.

Мал. 7. Т. Шевченко.	Мал. 8. М. Костомаров.	Мал. 9. М. Гулак.	Мал. 10. П. Куліш.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1772 р. – Перший поділ Речі Посполитої.
1793 р. – Другий поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Правобережної України.
1795 р. – Третій поділ Речі Посполитої, приєднання до Російської імперії Західної Волині.
1798 р. – вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.
1805 р. – створено Харківський університет.
1806–1812 рр. – російсько-турецька війна.
1812 р. – французько-російська війна.
1817 р. – ліквідовано Києво-Могилянську академію.
1818 р. – створення О. Павловським «Граматики малоросійського наречія...», в якій було вперше розроблено граматичну побудову української мови.
1819 р. – видання в Петербурзі грузинським князем М. Цертелєвим першої збірки українських історичних дум.
грудень 1825 р. – січень 1826 р.  – повстання Чернігівського полку.
1827, 1834, 1849 рр. – видання трьох збірок українських народних пісень М.Максимовичем.
1828–1829 рр. – російсько-турецька війна.
1830–1831 рр. – Польське повстання.
1834 р. – створено Київський університет.
1841 р. – видання в Петербурзі україномовного альманаху «Ластівка».
1848 р. – селянська інвентарна реформа на Правобережній Україні.
1846–1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛ. ХІХ СТ.

1. Західноукраїнські землі у складі іноземних держав

Наприкінці XVIII ст. 20 % українських земель перебували в складі Австрійської імперії. Це була територія площею 70 тис. кв. км із 3,5 млн. мешканців. Першим українським придбанням Австрійської імперії стало Закарпаття. Унаслідок переможних воєн з Туреччиною воно було приєднане до володінь Габсбургів у складі Угорського королівства двома етапами: у XVI ст. та наприкінці XVII ст. Більшість населення Закарпаття становили українці, решту – угорці, румуни, словаки. Східна Галичина приєднана до складу Австрії в 1772 р. внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Дві третини (66 %) її населення становили українці. Майже 20 % – поляки й приблизно 10 % – євреї. У містах Східної Галичини здавна мешкали також вірмени й німці. У 1774 р. Австрія відібрала в ослабленої Османської імперії Буковину. Три чверті (75 %)населення Північної Буковини становили українці. Національні меншини представляли румуни, євреї та німці. У Південній Буковині українців проживало майже 40 % від загальної кількості жителів. З отриманих унаслідок поділу Речі Посполитої земель Австрійська імперія утворила Королівство Галіції та Лодомерії (Галичини й Володимирщини) із центром у Львові. Гучною назвою австрійська влада хотіла підкреслити своє право спадковості на володіння короля Данила Галицького. Усю владу у своїх руках зосереджував намісник, призначений австрійським імператором. Щоб схилити на свій бік провідні верстви Галичини, Відень дозволив магнатам, шляхті й духівництву обирати становий сейм. Однак цей орган не мав права приймати ухвали. Окружні адміністрації очолювали окружні старости – австрійські чиновники. На місцях адміністративну та судово-поліційну владу здійснювали поміщики або їхні управителі (посесори) чи наглядачі (мандатори). Містами керували магістрати в складі бургомістра, віце-бургомістрів і радників, яких призначав австрійський уряд. Окремим округом цього «королівства» в 1786 р. була Буковина з центром у м. Чернівцях. Після революції 1848-1849 рр. вона стала окремою провінцією. Ізольованим від західноукраїнських земель було Закарпаття, яке знаходилося під владою політично автономного Угорського королівства. Воно стало частиною Братиславського (Пожоньського) намісництва й поділялося на 4 жупи (області), які очолювали призначені австрійським імператором місцеві управлінці, котрі мали практично необмежену владу в краї.

2. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Політика Відня щодо західноукраїнських земель загалом була колоніальною – вона мала на меті утримання в покорі поневолених українських регіонів, а в майбутньому їхнє злиття з Австрійською імперією. Потрібно зазначити, що такі монархи, як Марія-Терезія та її син Йосиф II, прагнули досягти цього не за допомогою сили, а проводячи політику освіченого абсолютизму. Під впливом ідей просвітництва ці монархи вбачали гарантією могутності своєї імперії суспільство свідомих громадян, які вчасно й сумлінно сплачують податки. З цією метою Марія-Терезія та Йосиф II здійснили реформи, спрямовані на підвищення освітнього рівня та зрівняння мешканців у правах. Приєднані до імперії західноукраїнські землі зазнали значного реформаторського впливу. Реформи охопили сільське господарство, церкву й освіту.

Мал. 1. Марія Терезія.	Мал. 2. Йосиф ІІ.

Протягом 1774–1776 рр. Марія-Терезія докорінно змінила становище греко-католицької церкви. Саме вона ухвалила новий офіційний термін «греко-католики», який мав підкреслювати рівність між «грецьким» і «римським» віросповіданнями. Імператриця заборонила римо-католицькій церкві змушувати греко-католиків переходити на латинський обряд. У 1781 р. Йосиф II зрівняв управах усі церкви імперії. Відтоді всі віруючі отримали однаковий доступ до господарювання, державної служби, освітніх закладів. У 1808 р. після 400-літньої перерви була відновлена Галицька митрополія. Зрівняння церков спричинило освітні реформи. У 1774 р. у Відні при церкві Святої Варвари засновано греко-католицьку семінарію – Барбареум.Замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. відкрито Львівський університет. При ньому протягом1787-1809 рр. діяв Руський інститут, який мав філософський і богословський факультети. У 1774 р. була проведена освітня реформа, яка передбачала запровадження шкіл трьох типів. В однокласних парафіяльних школах сільські діти мали можливість навчатися рідною мовою. У трикласних – викладання велося німецькою та польською мовами. Чотирикласні школи готували учнів до продовження освіти в гімназіях, створених на основі колишніх монастирських шкіл, та в університеті. У 1782 р. Йосиф II скасував особисту залежність селян від поміщиків. Відтоді вони отримали право самостійно одружуватися, вибирати місце проживання, віддавати дітей на навчання. Імператор також чітко визначив максимальні розміри панщини: три дні на тиждень і 156 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство. Декретами наступних років поміщикам заборонялося встановлювати будь-які додаткові повинності, збільшувати свої маєтності за рахунок селянських земель. Вони позбавлялися права судити селян. Цим займався спеціально призначений державний чиновник. Селяни отримали рівні з поміщиками права оскаржувати рішення землевласників у судах. Сільським громадам поверталося право самоврядування та обрання сільських старост. Був також виданий декрет про вільне право сільських громад користуватися громадськими землями: лісами, пасовищами, ріками, ставами. Селяни нарешті отримали в постійне користування земельні наділи, які вони утримували й обробляли. Проте ці землі не стали повною власністю селян. Вони не мали права їх заповідати, подарувати чи продати без дозволу пана. Австрійський уряд також заохочував запровадження нових методів обробітку землі, підтримував розвиток ремесла й торгівлі та ін. Реформи, проведені Габсбургами, позитивно позначилися на соціальному та національному становищі українського селянства й духовенства. Надзвичайно вагомим стало юридичне зрівняння селян і поміщиків. Оскільки соціальний конфлікт між ними залишився, селяни все частіше зверталися по захист до закону, а не до зброї. До середини XIX ст. в Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Реформи, позначившись на становищі селян і греко-католицького духівництва, спричинили виникнення в їхньому середовищі настроїв наївного монархізму, які зберігалися аж до кінця існування Австрійської імперії. Від часу проведення Габсбургами реформ, спрямованих на зростання освітнього рівня та зрівняння підданих у правах, українське селянство й особливо духівництво утвердилися в новому соціальному становищі й почали виховувати в собі іншу мораль, нове бачення світу і свого місця в ньому. Однак наступники освічених монархів відійшли від курсу їхніх реформ. Вони розглядали українські землі лише як джерело сировини і дешевих продуктів харчування для імперії та ринок збуту готових товарів. Східна Галичина в планах австрійського уряду мала стати внутрішньою колонією економічно розвинутих західних австрійських провінцій.

3. Національне та соціальне становище українського населення

Українське населення Західної України насамперед представляло селянство. Хоча воно й було задіяне в головній царині тодішньої економіки, це аж ніяк не означало, що життя селян було забезпеченим і спокійним, оскільки найкращі землі були власністю поміщиків, церкви і держави. їхнє становище ускладнювалося ще й тим, що панівною верхівкою суспільства були іноземці, не пов'язані із селянами почуттям національної спорідненості. Спадкоємці трону Йосифа II намагалися максимально відновити старі соціальні порядки. Кількість днів панщини та інші повинності стали такими, як і раніше. Незважаючи на офіційну заборону, поміщики почали застосовувати фізичні покарання селян. Окрім того, впродовж кінця XVIII – у першій третині XIX ст. вони відібрали в селян 22,5 %земель. На повернення старих порядків селяни відповідали соціальними протестами. Вони відмовлялися виконувати збільшені повинності. На спроби силоміць примусити їх до того, селяни відповідали діями, які часто переростали в селянські заворушення. У Карпатах та Прикарпатті особливого розмаху набрав рух опришків (1810–1825 рр.). Для приборкування непокірних уряд залучав війська. А у 1810–1815 рр. і 1831 р. в Закарпатті відбулися «холерні бунти». Скасування колишніх порядків позначилося й на національному становищі українства. Пониження освітнього рівня народу й піднесення внаслідок освітніх реформ греко-католицького духовенства – єдиного освіченого носія української самосвідомості – призвело до відчуження частини священиків від селянства. Поступаючи на навчання й залишаючи батьківську домівку, вони відривалися від рідної мови та культури. Поступово греко-католицькі священики переходили на мови носіїв інших культур: польську, німецьку, мадярську, тобто на мови соціальних і національних гнобителів українства. Освічені українці схилялися до німецької мови та культури не тільки через адміністративний тиск віденського уряду чи місцевого австрійського чиновництва та спілкування з- колоністами. Вони потребували наукових і високохудожніх творів, яких пригноблена українська культура й література за умов бездержавності не мала змоги створити. Тягнучись до високих зразків культури й науки, наші співвітчизники потрапляли під вплив надзвичайно популярних тоді творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Ґете, Шиллера.

4. Національне відродження на західноукраїнських землях

Мал. 3. І. Могильницький.

Початок відродження. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ створили передумови для культурного відродження в Західній Україні. У 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римо-католицької церкви. Загалом національне відродження очолили греко-католицькі священики. У 1816 р.помічник єпископа у шкільних справах І. Могильницький у Перемишлі заснував перше просвітницьке «Товариство греко-католицьких священиків».Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови.

«Руська трійця» (1833–1837 рр.). На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею», до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич.  Поява «Руської трійці» певною мірою була спричинена утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1830–1831 рр. готували ґрунт для нового національного виступу. Найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеських і словацьких національних діячів. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації. Інтенсивне опрацювання членами «Руської трійці» значного масиву документальних джерел, різноманітної літератури гуманітарного змісту, їх осмислення, експедиції рідним краєм, непересічний талант дослідників і письменників відобразилися у їхньому власному творчо-мистецькому та науковому доробку.

Мал. 4. М. Шашкевич.	Мал. 5. Я. Головацький.	Мал. 6. І. Вагилевич.

Мал. 7. "Русалка Дністровая".

Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки «Син Русі» (1833 р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку«Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря». Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину. «Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р. (на титульному аркуші стоїть дата 1837 р.) у Буді (сучасний Будапешт) накладом 1000 примірників. Для сьогоднішньої науки хрестоматійною стала оцінка альманаху І. Франком, який, відзначаючи ідейну спрямованість «Русалки Дністрової», слушно охарактеризував її як «явище наскрізь революційне». Її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині. Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів. Відгуки та рецензії на неї появилися у чеських, сербських, польських та німецьких видань. Однак цілком протилежною була реакція на появу альманаху світських та духовних властей Східної Галичини. Коли основна частина накладу була відіслана через Відень до Львова, вона відразу потрапила до рук поліції, яка зажадала висновку місцевої цензури. У Галичині якраз відбувалося слідство у справі молодіжного польського підпілля, у якому брала участь і українська молодь. Проти членів гуртка розпочалися обшуки та репресії. «Русалку Дністрову» було заборонено розповсюджувати, більшу частину накладу знищено.

5. Українські землі в період революції 1848–1849 рр.

Революційна хвиля 1848–1849 рр., яка охопила всю Європу, увійшла в історію Європи під назвою «Весна народів», що було не випадково. Європейські народи масово усвідомлювали свою національну самобутність та інтереси. Національні й соціальні питання гостро хвилювали й українців. Тому вони також стали активними учасниками революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. 13 березня повстали мешканці Відня, через два дні – Будапешта, а вже 18–22 березня масові народні демонстрації відбулися у Львові, Чернівцях та Ужгороді. Австрійський імператор Фердінанд І змушений був проголосити конституцію, демократичні свободи і дозволити створення національної гвардії. Українська демократія, представлена тоді переважно греко-католицьким духівництвом, прагнула скористатися дарованими свободами. Першими в Галичині це зуміли відчути селяни. Адже ще наприкінці XVIII ст. вони отримали можливість відстоювати свої інтереси в судах, а селянські наділи відмежували від панських земель, проте селян так і не звільнили від панщини. Антифеодальний рух галицького селянства та політична ситуація навколо нього створили передумови скасування панщини на 5 місяців раніше, аніж на теренах усієї Австрійської імперії. 17 квітня 1848 р. вийшов історичний маніфест про скасування панщини в Галичині. В Закарпатті вона була скасована аж у 1853 р. Хоча селяни страждали від малоземелля та безземелля, маніфест перетворив галицького селянина на господаря власної землі, а головне – власної долі. Він почав цікавитись освітою, культурою і навіть політикою. Відтоді західноукраїнський селянин став учасником політичного життя, на якого мусили зважати австрійські імперські власті. Революція 1848 р. дала поштовх і до національного самовизначення українців, а отже, й використання ними не тільки літературних і наукових праць, а й політичних засобів. Ідея української самобутності стала стрімко перетворюватися на ідею національної самостійності, утілюючись у політичному прагненні до крайової автономії. Так, у квітневих петиціях до австрійського імператора греко-католицькі священики та інтелігенти вимагали лише змін у мовно-культурних питаннях, а 2 травня 1848 р. вони на чолі з Г. Яхимовичем створили у Львові першу політичну організацію – Головну Руську Раду. 15 травня1848 р. Головна Руська Рада почала видавати свою газету «Зоря Галицька», активну участь у започаткуванні якої взяв Іван Вагилевич. Це видання стало першою українською щотижневою газетою у Львові. Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – Східну, де переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками. У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів – золотий лев на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Діяльність Головної Руської Ради натрапила на неприхильне ставлення з боку польської Центральної Ради Народової (створена 13 квітня 1848 р.), яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками, а не окремо. На противагу Головній Руській Раді було створено Руський собор (23 квітня 1848 р.), а газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський». Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі. Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу. 10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю. 19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених – перший з'їзд діячів української науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини. Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці 1848 р. в Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури. 

Мал. 8. Лук`ян Кобилиця.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л. Кобилиця.У листопаді 1848 р. він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Буковини. Лише у квітні 1850 р. Л. Кобилиця та кілька його товаришів були заарештовані. Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано, а австрійський парламент розпущено (березень 1849 р.). Уряд повернувся до давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду. Незважаючи на поразку, революція 1848–1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

6.Розвиток освіти

Мал. 9. Освіта в Україні наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

Мал. 10. Головні події з історії української освіти у першій половині ХІХ ст.

  7. Стан науки

Прискорення економічного розвитку дало поштовх – науковим дослідженням. Так для допомоги сільському господарстві щодо прогнозування погодних змін, посух на Харківщині та в Миколаєві з ініціативи В. Каразіна було створено перші метеорологічні станції. Складена професором Харківського університету Н. Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини прислужилася справі налагодження водопостачання міст. М. Максимович став автором двотомної праці «Основи ботаніки». У 1812 р. поблизу Ялти закладено Нікітський ботанічний сад, який став одним із центрів розвитку агрономії, ботаніки й садівництва. В галузі медицини слід відзначити П. Шумлянського, І. Конигіна, Н. Єллінського, О. Вальтера, В. Караваєва. Протягом 1812–1820 р. при Харківському університеті працювало Товариство наук. 1828 р. в Одесі заснували Товариство сільського господарства Південної Росії, яке з 1840 р. видавало свої «Записки». Започатковане 1840 р. Товариство київських лікарів спрямовувало зусилля на поглиблення досліджень у галузі медицини. У галузі математики найпомітніші праці створили М. Остроградський та Т. Осиповський.

Мал. 11. В. Каразін.	Мал. 12. М. Остроградський.	Мал. 13. М. Максимович.

Крім згаданих наук значного розвитку набула історія. У першій половині ХІХ ст. в Україні з'являються установи, що координують краєзнавчі, історичні, археологічні дослідження. 1835 р. засновано Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей. Він здійснював нагляд за розкопками, брав під охорону історико-археологічні пам’ятки Києва. У 1845 р. з ліквідацією комітету його повноваження перебрала на себе Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. Комісія, до роботи якої було залучено М. Костомарова, М. Максимовича, М. Івашкевича, О. Лазаревського, упродовж 1845–1859 рр. підготувала чотири томи документів «Пам'яток», а пізніше – багатотомний «Архів Південно-Західної Росії». У 1839  р. розпочало діяльність Одеське товариство історії та старожитностей. У ньому працювали вчені Д. Княжевич, М. Мурзакевич, А. Скальковський.

Мал. 14. Відомі історичні праці першої половини ХІХ ст.
 

8. Розвиток літератури

Наріжний камінь у розбудову української літератури заклав Іван Котляревський. Видана 1798 р. «Енеїда» написана народною (розмовною) мовою – це перший твір такого роду. І. Котляревський збагатив жанрову палітру української літератури, плідно працюючи в публіцистиці, прозі, драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» стали класикою і донині не сходять зі сцен театрів. Новий етап у розвитку української літератури пов'язаний з творчістю Т. Г. Шевченка. У 1840 р. у Санкт-Петербурзі вийшла славнозвісна збірка його віршів під назвою «Кобзар». Поширенню знань з різних наукових галузей, піднесенню культурного та освітнього рівня сприяли бібліотеки. Перші книгозбірні в Україні (окрім приватних) виникали при навчальних закладах. Найбільшими серед них стали бібліотеки Харківського (понад 51 тис. одиниць зберігання) та Київського (88 тис. книг, рукописів, газет і т. ін.) університетів. 1830 р. вийшов урядовий указ про відкриття 50 публічних бібліотек у губернських містах. Тоді ж в Одесі відкрили першу в Україні загальнодоступну бібліотеку.

Мал. 15. І. Котляревський.	Мал. 16. Т. Шевченко.

9. Особливості українського театру

Мал. 17. Г. Квітка-Основ'яненко.

В Україні та за її межами став відомим аматорський (самодіяльний) театр Д. Трощинського у с. Кибинці на Полтавщині. З 1812 р. керівником цього колективу був батько М. Гоголя – В. Гоголь-Яновський. Ролі виконували не лише селяни-кріпаки, а й дворяни. Аматорські театри існували також у вищих навчальних закладах – Харківському та Київському університетах, Ніжинській гімназії. Студенти ставили п'єси Д. Фонвізіна, В. Капніста, І. Крилова, Ж.-Б. Мольєра, В. Гюго, В. Шекспіра. Перші професійні театральні колективи сформувалися у визнаних центрах культурного життя – Харкові й Полтаві. У 1819 р. в Полтаві збудували спеціальне приміщення, на сцені якого ставили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Письменник і драматург організував збір коштів, за які викупили з кріпацтва талановитого актора М. Щепкіна. Переїхавши з Харкова до Полтави, М. Щепкін разом з актрисою Т. Пряженківською стали окрасою театру, що гастролював по великих містах України. У 1822 р. М. Щепкіна запросили працювати до Малого театру в Москві, а потім – до Олександринського театру в Петербурзі. На чоліпрофесійного театру в Харкові стояв Г. Квітка-Основ'яненко, який був одночасно його директором, режисером і актором. На сцені театру ставилися п'єси О. Грибоєдова («Лихо з розуму»), М. Гоголя («Ревізор»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик»). На західноукраїнських землях також відбувався розвиток українського театру. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд українських учених, для яких місцева аматорська трупа поставила п'єсу «Наталка Полтавка». У 1848 р. І. Озаркевич організував у Коломиї аматорський гурток, на базі якого виникла театральна трупа з українським репертуаром. Театральні гуртки Тернополя, Перемишля ставили п'єси галицьких драматургів А. Петрушевича і М. Устияновича. Учервні 1851 р. школярі с. Земплинь зіграли п'єсу О. Духновича «Доброчесність перевищує багатство», що поклало початок театральному рухові в Закарпатті.

10. Музичне мистецтво

Українське музичне мистецтво живилося народною пісенною творчістю. Календарні землеробські пісні, колядки й щедрівки, веснянки, купальські й жниварські обрядові пісні, народні плачі й голосіння, історичні думи стали тим міцним фундаментом, на якому формувалася професійна музична культура. Пісні-романси на слова Т. Шевченка («Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), В. Забіли («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку») стали класичними. На початку XIX ст. музичне мистецтво виходить з приватних помешкань на велику сцену. Концерти артистів, хорів, капел збирають велику кількість глядачів, причому дедалі більше представників із середовища різночинців. З'являються перші музичні об'єднання: Філармонічне товариство в Одесі (1842) та Симфонічне товариство любителів музики та співу. Відомими композиторами того часу були Й. Витвицький, С. Гулак-Артемовський, І. Вітковський, О. Шумак та ін. В Україні відбувалися також гастролі відомих європейських виконавців. У 1847 р. в Одесі, Києві та Єлисаветграді успішно пройшли концерти угорського композитора й піаніста Ф. Ліста, до Одеси кілька разів приїздила італійська оперна трупа. 1848 р. вона давала вистави в Києві. Українські музичні колективи охоче виконували твори зарубіжних авторів. У 1845 р. в Лубнах (Полтавщина) було поставлено оперу «Севільський цирульник» Дж. Россіні, яка мала помітний успіх.

11. Архітектура і живопис

У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбулися зміни в характері забудови населених пунктів. Розпорядженнями 1797 р. та 1817 р. від місцевої влади вимагалося в центрі кожного села розбивати майдан, впорядковувати забудову вулиць. У кожному губернському та повітовому місті передбачалося спорудження адміністративного центру з урядовими установами. У містах з'являлися споруди в класицистичному стилі, широкі площі, вулиці вимощувалися бруківкою. У Києві за проектами архітектора А. Меленського було збудовано пам'ятник на честь поновлення магдебурзького права (1803), церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі (1810), перший у місті театр на Хрещатику. Академік В. Беретті став автором проекту будинків Університету Св. Володимира (1843) й Інституту шляхетних дівчат (1843).

Мал. 18. Будівля Київського університету (1837-1843 рр.).

У Харкові за проектами Є. Васильєва та О. Тона на честь перемоги у війні 1812 р. зведено високу дзвіницю Успенського собору. Швидкими темпами розбудовувалися південноукраїнські міста: Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Олександрія, Севастополь, Сімферополь, Херсон. У Катеринославі за проектом архітектора А. Захарова споруджено Преображенський собор. В архітектурі Севастополя – будинку Морської бібліотеки, Петропавлівському соборі (1843), Графській пристані – відчувалися давньогрецькі впливи. У дусі античної архітектури збудовано приміщення міського театру Одеси (архітектор Т. де Томон).  Окрасою міста сталиПотьомкінські сходи і Воронцовський палац (архітектор Ф. Боффо).

Мал. 19. Потомкінські сходи  (1837–1841 рр.).	Мал. 20. Воронцовський палац (1827 р.).

Разом з Потьомкінськими сходами напівциркульні будинки «присутственних місць» та готель (архітектор А. Мельников) утворили єдиний архітектурний ансамбль. Кращі архітектори залучалися до спорудження палацово-паркових ансамблів на замовлення заможних дворян – К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон), П. Ґалаґана в с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський). Уяву сучасників вражають декоративно-пейзажні парки «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.

Мал. 21. Парк "Софіївка" в Умані.

Мал. 22. Пам'ятник Володимиру Великому.	Мал. 23. "Дівчина з Поділля" В. Тропінін

Розвивалась монументальна скульптура, яка увічнює історичні події, військові перемоги та видатних діячів. 1809 р. на Контрактовій площі Києва встановлено композицію «Самсон, який роздирає пащу леву» (автор невідомий), що символізувала перемогу Росії над шведами у Полтавській битві 1709 р. До 100-річчя цієї події в Полтаві споруджено монумент Слави у стилі класицизму. В Одесі зведено пам'ятник А. Е. Рішельє з барельєфами на теми міського життя (скульптор І. Мартос, архітектор А. Мельников). У Києві 1853 р.встановлено бронзовий пам'ятник князю Володимиру Святому (автори проекту В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон). Архітектурною окрасою Львова стали «Оссолінеум» (архітектор П. Небіле), ратуша на площі Ринок, будинок театру. В образотворчому мистецтві першої половини XIX ст. розвивалися різні жанри (побутовий, історичний, пейзажний) і стилі. Випускники Петербурзької академії мистецтв В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий стали провідниками реалістичного напряму. Вагомий внесок у становлення реалістичного українського живопису зробив Т. Шевченко. За творчі досягнення йому було присвоєно звання академіка гравюри. Вражає портретний доробок митця – понад 130 полотен, а також цикл малюнків «Притча про блудного сина». Серія полотен «Живописна Україна» розкриває Шевченка як людину, котра самовіддано любить свій край і свій народ. Помітною постаттю в образотворчому мистецтві Галичини був скульптор Красуцький, творчість якого відображала кращі традиції українського народного різьблення.

Мал. 24. Автопортрет Т. Шевченка.	Мал. 25. " Катерина" Т. Шевченко.

Мал. 26. "Смерть Б. Хмельницького" Т. Шевченко.	Мал. 27. "Дари в Чигирині" Т. Шевченко.

12. Церковно-релігійне життя

Переважна більшість віруючих українців на початку XIX ст. належала до православної церкви. На Правобережжі, Буковині, Закарпатті і Галичині конфесійна картина відзначалася строкатістю. Впливовою залишалася римо-католицька, а після Берестейської унії 1596 р. й греко-католицька (уніатська) церкви. Після польського повстання 1831 р. цар Микола І вжив заходів до послаблення впливу римо-католицької та уніатської церков на Правобережній Україні. Було закрито близько 200 католицьких монастирів, а також уніатські монастирі. Православним було повернуто Почаївський монастир, який знаходився в уніатів з 1721 р. У 1832 р. остаточно ліквідовано Василіанський орден і конфісковано його майно. Втілюючи русифікаторську політику, Микола І спрямував зусилля на «єднання» Правобережжя «з великоросійськими губерніями», піднесення православ'я. З цією метою передбачалося усунути будь-які адміністративно-правові, релігійні відмінності між Правобережною Україною і Великоросією. Одним з найпомітніших кроків у цьому напрямі стало скасування 1840 р. Литовського статуту. Прагнучи мати в Україні приручену, слухняну церкву, царизм вжив заходів до злиття греко-католицької церкви з православною. На початку 1839 р. греко-католицька церква була насильно включена до складу Російської православної церкви. Віруючих примусово навертали у православ'я. У Лівобережній, Слобідській та Південній Україні православ'я зберігало панівні позиції. Однак Українська православна церква була повністю підпорядкована російській. У Галичині більшість віруючих належала до греко-католицької церкви. На Буковині православні українці належали до Сербської православної церкви в Австрії. На Закарпатті австрійські цісарі Марія Терезія, Йосиф II та Леопольд II зрівняли в правах греко-католицьку й римо-католицьку церкви. В усіх цих регіонах проводилася політика переслідування українців, які вели національний рух.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1772 р. – приєднання до Австрійської імперії Галичини за Першим поділом Речі Посполитої.
1774 р. – приєднання до Австрійської імперії Буковини.
1774 р. – проведення освітньої реформи. Запровадження шкіл трьох типів: однокласних парафіяльних, трикласних, чотирикласних.
1781 р. – зрівняно в правах усі церкви Австрійської імперії.
1782 р. – імператор Йосиф ІІ скасував особисту залежність селян від поміщиків.
1784 р. – відкрито Львівський університет.
1787–1809 рр. - діяльність Руського інституту на базі Львівського університету. Включав філософський і богословський факультети.
1808 р. – створено Галицьку греко-католицьку митрополію, приводом до створення якої було існування у XIV ст. Галицької православної митрополії.
1816 рр. – створення освітнього «Товариства галицьких греко-католицьких священиків» у Перемишлі.
1833–1837 рр. – діяльність «Руської трійці».
1848 р. – скасування кріпацтва на західноукраїнських землях (селянська реформа).
1848 р.  – відкрито кафедру української мови у Львівському університеті.
1853 р. – скасування кріпацтва на Закарпатті.

1 НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Реформа 1861 р.

Мал. 1. Олександр ІІ.

Поразка в Кримській війні засвідчила значне відставання Російської імперії від західних держав в економічному та технологічному розвитку. В роки війни значно пожвавився антикріпосницький рух українських селян  – «Київська козаччина» 1855 р., «Похід у Таврію за волею» 1856 р. Новий імператор Олександр ІІ (1855–1881 рр.) розумів, що для подолання відставання Росії від західних суперників необхідно реформувати економіку, збройні сили, систему управління та освіту. Зміни вирішено було розпочати з сільського господарства. Занепад кріпосництва, його економічна неефективність стала очевидною навіть для багатьох дворян. Головним питанням було: на яких умовах надавати волю селянам (з землею чи без, якою повинна бути компенсація поміщикам). 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра ІІ було скасоване кріпосне право. Це стало початком аграрних реформ. Скасування кріпосного права мало на меті:

o    ліквідувати умови для можливого соціального вибуху (про можливість якого свідчило посилення антикріпосницької боротьби);

o    створити умови для розвитку сільського господарства та промисловості на капіталістичній основі (розкріпачення означало звільнення трудових ресурсів для найманої праці на приватних підприємствах та сільськогосподарських маєтках).

Реформа 1861 року покращила соціальне становище колишніх кріпаків: скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків. Селяни отримали право:

o    укладати торгівельні угоди, вільно займатись промислом, торгівлею;

o    переходити у інші верстви (міщан, купців);

o    вступати до вищих навчальних закладів, на державну, військову службу;

o    мати власне рухома та нерухоме майно;

o    отримували деякі громадянські права.

Проте зберігались тілесні покарання для селян, вони підпадали під юрисдикцію спеціальних судів, зберігалась функція нагляду за селянськими общинами з боку урядових чиновників (з місцевих дворян). При проведені реформи уряд орієнтувався у першу чергу на інтереси дворянства, тому в багатьох аспектах реформа виявилась непослідовною. В економічному плані становище більшості селян не покращилось. Поміщики залишали за собою половину землі, інші землі надавались селянам як наділи. За отримані у власність наділи селяни зобов’язані заплатити поміщикам по-завищеним цінам. Оскільки колишні кріпаки не мали необхідних коштів, держава сплачувала поміщикам 80 % вартості наділів. Цю суму (викупні платежі) селяни вимушені були сплачувати (повернути) державі впродовж 49 років. Інші 20 % селяни самі сплачували поміщикам (частіше відробляли – у наслідок чого довгий час спостерігались пережитки кріпосництва). Колишні кріпаки отримали від поміщиків у власність гірші та менші наділи, ніж до 1861 р. На Лівобережжі та Півдні селянські наділи скоротились на 30 %. Колишні кріпаки, які слугували при панських садибах, узагалі не отримали землі. Наступним етапом аграрної реформи було врегулювання статусу державних селян у 1866 р. Державні селяни отримали у власність ділянки, які вони мали до реформи (до 8–15 дес. (1 дес. = 1,054 га.)).

2. Реформи 60–70-х рр. ХІХ ст.

З 1862 р. в Російській імперії розпочалася військова реформа, спрямована на модернізацію армії. Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. З 1 січня 1874 р. було запроваджено новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах 6, на флоті – 7 років. Для осіб, які мали певний освітній ценз, дозволялося проходження військової служби строком від 6 місяців до 4 років.

Шкільна реформа 1864 р. була спрямована на розвиток системи початкової освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища», дозволялося створювати початкові школи державним, громадським установам та приватним особам. Статут 1864 р. передбачав реформування середньої освіти: створювалися класичні та реальні, чоловічі та жіночі гімназії. В галузі вищої освіти університетським статутом 1863 р. відновлювалася автономія університетів.

У 1864 р. урядом була ініційована судова реформа. Замість закритих станових судів вводилися суди присяжних, де незалежні від адміністративних органів присяжні, дібрані з заможних верств населення, разом з суддею виносили вирок. Завдяки реформі був започаткований новий судоустрій: створювалися окружні суди (відповідно у кожній губернії), що становили першу судову інстанцію. Кілька окружних судів утворювали окружну палату, де можна було оскаржити вирок, винесений без участі присяжних. В Україні було три судові палати – Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції покладалися на сенат, в компетенцію якого входило повернення справ на повторний розгляд.

У 1864 р. розпочата земська реформа, що передбачала створення органів місцевого (земського) самоврядування повітового і губернського рівнів. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність, – дворянство, духовенство, селянство, міщани. У компетенції земств знаходилося економічне та культурне життя в регіонах. Земства опікувалися організацією сільської освіти, медичної допомоги населенню, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, створенням магазинів для продажу новітньої сільгосптехніки тощо. Губернським управам підпорядковувались лікарні, освітні заклади, сільськогосподарські станції, бібліотеки, статистичні бюро тощо. В Україні земська реформа була проведена на Лівобережжі та Півдні, де було утворено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі земську реформу провели лише у 1911 р., оскільки уряд побоювався, щоб земства не підпали під вплив польського визвольного руху.

У 1865 р. проведена реформа цензури, яка передбачала передачу цензурних установ від Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ і створення Головного управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Попередній цензурі підлягала лише друкована продукція для масового читача, а періодичні видання звільнялися від неї за умов грошової застави від 2,5 до 5 тис крб.

Міська реформа 1870 р. була спрямована на реорганізацію та удосконалення самоврядування міських общин. Створювалися міські думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки. Нова система міського самоврядування була набагато демократичнішою за міське законодавство часів Катерини II, яке надавало право міського самоврядування лише одному станові – дворянству.

2. Вплив реформ на соціально-економічний розвиток України в другій половині ХІХ ст.

Скасування кріпосного права відкрило можливості для розвитку промисловості (розширився ринок дешевої робочої сили). Іншим фактором індустріалізації була урядова політика, спрямована на подолання економічної та військової відсталості імперії (були створені дуже сприятливі умови для іноземних інвестицій). Індустріалізація України розпочалась зі швидкого розвитку залізниць. У 1865 рр. побудована залізнична лінія Одеса – Балта. Протягом 70 – х років – створення системи залізничного сполучення в Україні. Станом на 1880 р. залізничний транспорт з’єднав між собою найбільші міста України. В 70-х роках ХІХ ст. почався стрімкий розвиток вугільної промисловості. У 1870 – 1900 р. – видобуток вугілля зріс на 1000 %. Поширення у 1880-х рр. залізниць, поява дешевого вугілля, у поєднанні з державною підтримкою інвестицій створили умови для розвитку металургії. Держава гарантовано купувала металургійну продукцію по високим цінам. Відбулось зростання видобутку руди в Україні у 1870–1900 рр. у 158 разів. Сприятливий інвестиційний клімат призвів до того, що власниками більшості підприємств були іноземні компанії. Соціальними наслідками реформ були: поява та кількісне зростання робітничого класу (великою мірою російськомовного), урбанізація.

3. Український національно-визвольний рух

Мал. 2. В. Антонович.

«Хлопоманство». Після поразки повстання 1830–1831 рр. у Польщі, поляки знову почали збирати сили до нового масового виступу. Як і раніше, вони сподівалися на активну участь у повстанні всього населення Правобережжя. Однак частина української полонізованої молоді не підтримувала цієї ідеї, і почала зближатися з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариши, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович. Його погляди розділяли і підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський та ін. Вони заперечували польські твердження, що, мовляв, Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – лише відгалуження народу польського, а його мова – діалект польської мови. Поляки називали цю групу «хлопоманами» (хлоп – зневажлива польська назва простої людини) й звинувачували її в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікував на сторінках журналу «Основи» статтю, в якій закликав шляхтичів – поляків, які живуть в Україні повернутися до українського народу, якого колись зреклись їхні предки. Щоб продемонструвати свою єдність із народом, «хлопомани» розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Під час студентських канікул вони подорожували по селах, збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї і обряди. Одночасно студенти розповідали селянам про славне минуле України, про її тяжке становище, говорили про можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 р. На початку 1861 р. під адміністративно-поліцейським тиском «хлопомани» були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до тих груп, що діяли в містах. Наступні події засвідчили, що відмовою Україні на власну державу польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію, а українське селянство традиційно не довіряло польським панам.Польське повстання 1863–1864 рр. підтвердило це. Чергове визвольне повстання почалося у січні 1863 р. Повстанці звернулися за підтримкою до українців. Однак на боці повсталих поляків воювали приблизно лише 500 українців, білорусів, росіян. Масової підтримки польське повстання не отримало. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Пруссії придушила повстання.

Громадівський рух в Україні у 60-90-х рр. Важливою організаційною формою українського національно-визвольного руху у 60-90-х роках ХІХ ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад. Перша така громада виникла у 1859 р. у Петербурзі. Її створили українці, які мешкали у столиці імперії. Помітно пожвавилося життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства: В. Білозерського, М. Костомарова, Т. Шевченка. Значним успіхом громади стало створення у 1861 р. першого українського журналу «Основа», в якому друкувалися українською і російською мовами художні твори, праці з історії, народознавства. У 1862 р. через фінансові труднощі та переслідування цензури і поліції «Основа» припинила існування. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету, місцева інтелігенція створили Українську громаду. Очолив її Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб. На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, допомагати українцям у боротьбі з гнобителями. Услід за київською громади були створені в Чернігові, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах. Одними із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл для дорослого населення (перша в Російській імперії недільна школа була організована у 1859 р. у Києві). Громадівці також відкривали щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції, та бібліотеки, поширювали серед населення твори Т. Шевченка, М. Вовчка та інших письменників.

Мал. 3. П. Валуєв.

Активна культурно-просвітницька діяльність громад викликали серйозну тривогу серед місцевих керівників і урядових кіл. Влада розпочала репресії: було розгромлено деякі громади, проведені арешти в Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. З боку офіційної преси було організовано цькування українського руху. Урядові кола, рупором яких був міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, особливо турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863 р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої «малоросійської мови не було, немає й бути не може». Валуєвським циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, наукової літератури, підручників. Дозволялося писати «українською говіркою» тільки художні твори. Чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Царські заборони призупинили національно-визвольний рух майже на десятиріччя. На початку 70-х років контроль за життям українського суспільства дещо послабився. За цих умов українська інтелігенція знову почала поступово відновлювати громади. Громадівський рух у 70–90-х роках піднімається на новий щабель: його учасники переходять від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності, метою якої повинно було стати відновлення української державності. Найбільшою і найвпливовішою наприкінці 60-х – на початку 70-х років була Київська громада («Стара громада»). У її складі були відомі професори й доценти університету, викладачі київських гімназій. Члени громади зуміли згуртувати кращі наукові сили. У 1873 р. вони спочатку утворили історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством, яке ставило за мету вивчення історії, географії рідного краю. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Галаган, а діловим керівником – знаний етнограф Павло Чубинський.

Мал. 4. П. Чубинський.

Членами Товариства були: історики В. Антонович і М. Драгоманов, економіст М. Зібер та багато інших. У 1875 р. в ньому налічувалося 200 членів, які вивчали рідний край. Вони збирали етнографічні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України. Друкованим органом Київської громади у 1873–1875 рр. стала газета «Київський телеграф». Газета друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, наголошувалося, що реформа 1861 р. не дала селянам сподіваної волі, підкреслювалися нестерпні умови праці і життя робітників. Діяльність громад знову викликала занепокоєння царської влади. Олександр ІІ у 1875 р. створив спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». І на підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву «Емський указ» 1876 р. Указом заборонялося писати, співати і давати спектаклі українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори авторів російської і світової літератури. Правда, у 1881 р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою. Указ забороняв також ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги, видані за кордоном українською мовою. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах, державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, заборонено видавати «Київський телеграф» і звільнено ряд професорів Київського університету. Деякі активні громадівці емігрували за кордон.

Мал. 5. М. Драгоманов.

Важливим етапом у розвитку суспільно-політичного життя українців стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова. За дорученням і на кошти київських громадівців Драгоманов організував у Відні видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури для нелегального поширення в Україні. У 1878 р. він переїхав до Женеви, де почав видавати український політичний журнал «Громада». Як політичний діяч, Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки в тогочасній Україні не бачив сил, на які можна було б опиратися в боротьбі за власну державність. Разом с тим він захоплювався соціалістичними ідеями, справедливого суспільного устрою держави. Він виступав не за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, у якій повинна була втілитися й автономія національна. Драгоманов критикував і громадівців, закликаючи їх перейти від просвітництва й етнографізму до політичної боротьби за автономію України в рамках федеративної Російської держави. Ідеї М. Драгоманова згодом заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

«Братство тарасівців». У 70–80-ті роки ХІХ ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Її вже не задовольняла суто культурницька діяльність громадівців старшого покоління. Серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на шлях національної боротьби, надати їй політичного звучання. Першою такою українською політичною організацією стало «Братство тарасівців» організоване у 1891 р. харківськими та київськими студентами І. Липою, М. Міхновським, Б. Грінченком. Організаційно братство оформилося під час зустрічі його фундаторів на могилі Шевченка. Найбільший успіх мали «Тарасівці» у Харкові, де з їхньої ініціативи більше 20 чол. об'єдналися в «Молоду гвардію». Товариство підтримувало зв'язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Києві, Чернігові, Одесі. У своєму програмному документі «Кредо молодих українців» вони заявили про незгоду з українофілами через їхні зв'язки з російською культурою і про прагнення стати космофілами (люблячими увесь світ). Братство виступало за самостійну суверенну Україну, соборну й неподільну «від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». Обстоювали ідею створення Української федерації Лівобережної, Правобережної, степової України, Кубані й Галичини. На їх думку: державу повинен очолювати гетьман (президент) і сейм (парламент); у державній власності мають перебувати земля і земні надра, велика промисловість і гуртова торгівля; церква має бути відокремленою від держави, освіта – безкоштовною та ін. Проте, уже в травні 1893 р. братство припинило своє існування в результаті арештів.

Мал. 6. І. Липа.	Мал. 7. М. Міхновський.	Мал. 8. Б. Грінченко.

Мал. 9. О. Кониський.

ЗУБО. Пізніше, у 1897 р. на нелегальному з'їзді всіх громад було утворено Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні. До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах під російської території України. ЗУБО заснувало літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала організацією і проведенням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій. Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене 1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП). Серед її лідерів були С. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Грінченко. Нова політична організація повинна була домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Б. Грінченком і С. Єфремовим , яка утворила Українську радикальну партію.

Рух народників в Україні. У другій половині ХІХ ст. домінуючою силою в загальноросійському революційному русі були народники. Їхню ідеологію та напрямки діяльності визначали три їхніх теоретика: М. Бакунін – творець анархізму, П. Лавров – ідеолог пропагандистського напрямку та П. Ткачов, який вважав за достатнє здійснити державний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів. У 1861 р. в Росії виникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить свою діяльність і в Україну. Виникають різноманітні гуртки з представників різних станів (різночинці). На початку 70-х років такі гуртки діяли в Києві, Одесі, Харкові. Найвідомішим став київський гурток («Київська комуна»). Широкого розмаху набуло друкування листівок, газет, брошур із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків. З 1874 р. серед прихильників П. Лаврова широкого розмаху набуло «ходіння в народ» під гаслами «Земля і воля народові!». Вони йшли в села як учителі, агрономи, лікарі, поширювали серед селян нелегальну літературу, формували нелегальні гуртки, навіть готували повстання. Так, група народників на чолі з Я. Стефановичем, організувавши в Чигиринському повіті у 1877 р. нелегальну організацію, зробили невдалу спробу за допомогою підробленого царського маніфесту закликати селян до повстання проти поміщиків(«чигиринська змова»). Вони запевняли селян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків. Однак поліції стало відомо про цю акцію, і у вересні 1877 р. змовники були заарештовані. До слідства було притягнуто близько 1000 селян. Після слідства керівників організації засудили до смертної кари (їм вдалося втекти з в'язниці), а селянських ватажків до каторги. «Ходіння в народ» не привело до загального повстання, поліція досить легко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів до розколу у 1879 р. «Землі і волі» на дві незалежні організації – «Чорний переділ» та «Народна воля». Перша з них продовжувала агітаційну роботу серед селян, друга – зосередилася на підготовці і проведені терористичних акцій. 1 березня 1881 р. «Народна воля» здійснила смертельний замах на Олександра ІІ. Вбивство царя нічого не змінило, навпаки, наступний цар Олександр ІІІ проводив політику контрреформ.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1859 р. – заснування у Петербурзі першої громади.
1861–1862 рр. – вихід журналу «Основа».
19 лютого 1861 р. – маніфест Олександра ІІ було скасування кріпосного права.
1863–1864 рр. – Польське («Січневе») повстання.
20 червня 1863 р. – «Валуєвський циркуляр».
1864 р. – шкільна, судова та земська реформи.
1865 р. – проведена реформа цензури.
1870 р. – міська реформа.
1873 р. – створення  Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.
1876 р. – «Емський указ».
1891–1893 рр. –  «Братство тарасівців».
1897 р. – утворено Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО).

1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Соціально-економічний розвиток в другій половині ХІХ ст.

Революційні події 1848 р., які охопили Австрію та багато інших країн Західної та Центральної Європи, спричинили скасування панщини в західноукраїнських землях. Поміщики також звільнялися від опікунських обов'язків щодо селян на випадок стихійного лиха, епідемії тощо. Держава зберегла за ними сервітутні володіння – ліси, пасовища, луки та ін. За користування ними селяни повинні були сплачувати поміщикам значні кошти або ж відробляти за них. Промисловий розвиток Австро-Угорщини здійснювався з явним відставанням від розвинутих європейських країн. Показовим свідченням цього є те, що австрійський уряд скасував середньовічні цехові відносини і дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність лише в 1859 р. Західноукраїнські землі за своїм промисловим розвитком залишилися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини, перетворившись на колоніальний додаток більш розвинутих частин імперії. Яскравим підтвердженням цього стало запізнення з промисловим переворотом. Якщо в західних провінціях Австро-Угорщини наприкінці 60-х років ХІХ ст. він уже завершувався, то в Східній Галичині тільки розпочинався. Промислові підприємства Галичини почали переобладнувати паровими двигунами лише з 70-х років XIX ст. На середину XIX ст. в Західній Україні найрозвиненішими були традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Найпоширенішими галузями залишалися ґуральництво й цукроваріння. Однак через відставання промислового перевороту її промисловість потрапила в надзвичайно скрутне становище. Ремісничі та мануфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості німецьких і чеських провінцій імперії. У Східній Галичині найінтенсивніше розвивалося видобування нафти. Для буріння нафтових свердловин тут із 1869 р. розпочали використовувати парові машини. Незважаючи на те, що видобування нафти безперервно зростало, вона вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини, оскільки австрійський уряд тривалий час забороняв споруджувати в Східній Галичині нафтопереробні заводи. Одночасно в Східній Галичині та Закарпатті активізувалося видобування бурого вугілля. Його значна частина використовувалася для задоволення потреб західних провінцій. Розвивалося добування озокериту (гірського воску). Розширювалося традиційне видобування кам'яної солі, яку виварювали дідівським способом. Лише на трьох солеварнях – у Калуші, Косові й Стебнику – використовувалися парові машини. Великого значення набуло видобування кам'яної солі в Солотвині на Закарпатті – найбільшій соляній копальні в Україні. Наприкінці століття тут її видобували 200 тис. тонн щорічно. Це становило майже 20% від усієї соляної продукції України. У складному становищі перебувала харчова промисловість. Незважаючи на вирощування значної кількості зернових культур, борошномельна промисловість Західної України перебувала в занепаді. Причиною цього була митна політика австрійського уряду, який не обмежував вивезення зерна, зате накладав високі мита на експортування борошна. Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість. Будівництво залізниць Протягом 60-70-х років XIX ст. Західна Україна була з'єднана залізницею із Західною Європою. У 1861 р. завершилося будівництво залізниці Краків – Перемишль, яка з'єднала Західну Україну з Віднем. У 1864 р. вона була прокладена до Львова. У наступні десятиліття залізнична транспортна мережа охопила Чернівці, Стрий, Тернопіль, інші міста й містечка. Проте будівництво залізниці в Західній Україні не викликало бурхливого розвитку важкої індустрії, як це відбувалося в Західній Європі чи Росії. У західноукраїнських землях дещо пожвавилася лише лісова промисловість та виробництво будівельних матеріалів. Прокладання залізниць перетворило Західну Україну на легкодоступне джерело сировини та ринок збуту для західних промислових провінцій Австро-Угорської імперії.

2. Кооперативний рух

Українське селянство, ремісники й торговці, перебуваючи в надзвичайно важких економічних умовах, потребували захисту й підтримки. За цієї потреби й виникла кооперація – рух економічної самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення, які на засадах спілки створювали кредитні та ощадні установи, вели торгівлю та організовували виробництво. Швидко розвивався кооперативний рух і в Західній Україні. Кооперативи очолили молоді національно свідомі священики, учителі, юристи. Першим і одним із найпопулярніших у Західній Україні став кооператив «Народна торгівля», створений 1883 р. Наприкінці століття активно діяло товариство «Сільський господар» (1899–1944 рр.). Дуже швидко воно перетворилося на розгалужену мережу господарських спілок, які вели роботу майже в кожному повіті Східної Галичини. Товариство мало свої дослідні поля, станції, видавало часописи. «Сільський господар» допомагав спілчанам купувати землю й реманент, успішно збувати готову продукцію. Товариство вело й широку просвітницьку роботу: відкривало хати-читальні, книгозбірні, сільськогосподарські та промислові школи, організовувало курси, виставки, з'їзди, віча, пропагувало сільськогосподарські знання серед населення.

3. Суспільно-політичні течії другої половини ХІХ ст.

Мал. 1. Течії суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ ст.

Мал. 2. Д. Зубрицький.

Москвофільський рух.  Москвофільство суспільно-політична течія на західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст., яка обстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Першим пропагандистом загальноросійських ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839–1840 рр. побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 рр. в Австрійській імперії. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя – російське самодержавство. В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 рр. москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єднавчих ідей. У листопаді 1848 р. на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого «язичся». Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гуталевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін.

Мал. 3. А. Петрушевич.	Мал. 4. Б. Дідицький.

У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи, преса, наприклад, «Зоря Галицька», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей. Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав русифікованою мовою Вістник державних законів (1850–1858 рр.) та часописи Церковна газета (1856–1858 рр.) і Церковний вістник (1858 р.). Загалом, відомими періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–1887 рр.), Боян (1867 р.) і Славянская 3оря (1868 р.), Русская Рада (1871–1912 рр.), Наука (з 1871 р.), Пролом (з 1880), Галичанин (1893–1913 рр.) та ін. Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян.  У 1870 москвофіли заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Товариство ім. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму. У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині. В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил. Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914–1918 рр. Створений у Києві11 серпня 1914 р. «Карпато-Руський визвольний комітет» закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження «Російській Народній Раді» під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті, та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр.

Народовецький рух.  Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовецького руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862–1863 рр.), «Мета» (1863–1864 рр.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Зокрема, Сидір Воробкевич, Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Кость Горбаль, Данило Танячкевич, Корнило Устиянович. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861 р.), а при них – український театр (1864 р.), «Просвіту» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературне Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, на яких русини, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879 р.) і «Діло» (1880 р.). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців: В. Барвінський, Володимир Навроцький, О. Огоновський, Юліан Романчук, Анатоль Вахнянин, Дем'ян Гладилович та ін.

Мал. 5. В. Барвінський.	Мал. 6. А. Вахнянин.	Мал. 7. Й. Сембратович.

Мал. 8. Ю. Федькович.

На сеймових виборах на весні 1883 р. русини (українці) під проводом «Головного Руського Комітету Виборчого» виступили єдиним списком, де були представлені як «Руська Рада», так і народовці. Завдяки цьому народовці зуміли збільшити своє представництво у сеймі. У 1885 р. народовці створили нову політичну організацію – Народну Раду, яка повинна була продовжити справу Головної Руської Ради. Її керівником був , Романчук. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 р. лідери Ю. Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф Казимир Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. Проте, не всі народовці погодилися із політикою «нової ери». Багато хто вважав це поступкою перед польською стороною. В 1894 р. частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.  Слід відзначити, що народовецький рух розгорнувся також на Буковині і Закарпатті. В середині 1880-х років у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Юрій Федькович, Єротей Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кінці 19 на початку 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський та ін.Основні терміни, поняття, імена

4. Перші політичні партії

У середині 70-х років XIX ст. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка однаково з упе­редженням відносилась як до «москвофілів» так і до «народовців». Консерватизм і провінційність обох цих течій відштовхнули від них українську революційну молодь. Під впливом М. Драгоманова, володаря дум тодішньої прогресивної молоді, такі галицькі гро­мадські і культурні діячі як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші захопилися ідея­ми соціалізму. Соціалізм для них уособлював усе мо­дерне і європейське в політи1 чому житті України. Так, в Галичині з'явилась ще одна, радикальна течія в суспільно-політичному русі українців. Появу цієї течії ознаменував перший судовий політичний процес проти українських соціалістів І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, який відбувся у Львові в 1877–1878 рр. У 70–80-х роках XIX ст. радикали видавали друком часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників. 

Мал. 9. І. Франко.	Мал. 10. М. Павлик.	Мал. 11. О. Терлецький.

У 1890 р. була створена Русько-Українська Радикальна Партія (РУРП) – це булаперша українська політична партія. Вона різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. Її лідерами були І. Франко та М. Павлик. Партія обстоювала ідеї утвердження соціалізму, демократизації суспільства, автономії України. У 1896 р. Юрій Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності. Проте, РУРП внесла корективи до програми, поставивши незалежність України перспективною метою. Проте згодом в партії відбувається розкол, та й крім того вона не набула широкої підтримки серед мас населення. У1899 р. частина радикалів вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка потім відіграла основну роль в уряді ЗУНР. Засновниками партії були В. Будзиновський, Ю. Романчук, К. Левицький та Є. Левицький, В. Охримович. До них також приєдналися І. Франко та М. Павлик. УНДП виступала за створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією. Але головною метою була соборність та незалежність України. Також, у 1899 р. внаслідок об'єднання лівих радикалів та соціалістів, котрі не увійшли до Польської соціал-демократичної партії, було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Її лідерами булиМикола Ганкевич, Семен Вітик та Юрій Бачинський. Їхня програма передбачала досягнення соціалізму шляхом реформ, захист робітників, парламентські методи боротьби, перспективна мета полягала у створенні незалежної Української республіки.

Мал. 12. Ю. Бачинський.	Мал. 13. К. Левицький.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1861 р. – народовці заснували «Руську Бесіду»
1868 р. – створення товариства «Просвіти». 
1870 р. – москвофіли заснували Руську Раду.
1873 р. – у Львові виникло Літературне Товариство ім. Т. Шевченка.
1876 р. – «Товариство ім. Качковського».
1883 р. – кооператив «Народна торгівля».
1890–1894 рр. – період «Нової ери».
1890 р. – створення Русько-Української Радикальної Партії (РУРП).
1892 р. – реорганізація Літературного Товариства ім. Т. Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка.
1899 р. – створення Української національно-демократичної партії (УНДП).
1899–1944 рр. – товариство «Сільський господар».
1914 р. – «Карпатсько-російський Визвольний Комітет».